рить, що тепер богата, нічого не потрібує, отже може помагати біднійшим, та що се для неї найбільше щастє“.
Гордовитий ґраф Дорінкорт, глянувши на матір Седрика в костелі, з приємністю запримітив, що мала принадну поставу, ґраціозне уложеннє, що виглядала на паню і навіть на кождім дворі була би на своїм місци. Тепер знов мило було йому чути, що й поведеннє її було гідне високого становища, яке тут займала як мати наслідника. Любили її і благословили бідні, як звикли вже благословити великі, милосердні пані, і се схібляло гордости ґрафа, бо инші огляди не значили в нього нічого.
Але побіч сих прихильних почувань усе ще відзивалася в його душі нехіть до сеї жінки, завидував їй любови дитини, котрої невинне й чутливе серце бажав виключно загорнути для себе. Та він знав, що привязаннє Седрика до матери було таке, що немислимо було звести з нею боротьбу в його серци, — і се саме гнівило ґрафа. Одного разу підчас їзди верхом станули на горбку, звідки відслонювався розлогий вид на довколичні села й поля.
„Чи ти знаєш“ — сказав ґраф, указуючи на сей краєвид, — „що все те, що бачиш, ся земля, сі ліси й села, належать до мене?“
„Все?“ — закликнув хлопчик. — „То величезний маєток для одної особи“.
„Мої добра“ — говорив ґраф — „розтягаються ще дальше, займають простори землі, що їх звідси дозріти не можна, не счислив би ти сіл, піль і лісів. А чи ти знаєш“ — додав із притиском, — „що се все буде колись до тебе належати?"
