„До мене?“ — скрикнув хлопчик мовби з острахом.
„Так, до тебе“.
„Колиж се буде, дідуню?“
„По моїй смерти“ — сказав старець.
„О дякую. Не хочу тих достатків. Волю, щоби дідуньо жив і не вмирав ніколи“.
„Ба, все ти довше пожиєш від мене. В кінци як лиш доростеш, зможеш і за мого життя уживати майна, що тобі припаде!
Задумався хлопчик. Довго приглядався околици, освітленій тепер промінями заходячого сонця. Чудово виглядали розлогі поля, вкриті збіжем, цвітасті луки, ліси, що темніли на обрію, а близше знов величавий парк о тінистих алєях, стрункий замок на горі з вежами та баштами. Седрик глядів, глядів, у кінци зітхнув і промовив:
„Я пригадав собі, що говорила Любунця“.
„Щож такого?“ — спитав ґраф.
„Казала, що не легка се річ бути богатим, бо хто має багато гроший, забуває часто на убожших ближних, стає самолюбом, а то дуже зле. Я зараз нагадав дідуня, що такий добрий, хоч так богатий, і завсігди думає про ближних. Вона сказала, що на жаль не всі так поступають і що багато є злих богачів, самолюбних і се власне дуже сумне, бо хто має богацтво, може зділати багато добра і багато ближних ущасливити. Тому грішить тяжко, хто того не робить. І тому я так задумався, бо як колись стану паном сих посілостий, буду мати великі обовязки супроти ближних“.
„То добре, хлопче, що так думаєш“ — забурмотів ґраф — „колиб сповняв ти їх тілько ліпше від мене. А тепер вертаймо домів“.
