І дивна річ. Сей старець, що нікому ніколи не дозволяв мішатися до своїх маєткових справ, не лише не гнівався, але як раз рад був, кілько разів унук позволив собі на се. Тішився незвичайно, що в тій дитинній головці будилися так вчасно поважні думки. Таку мав слабість для хлопчика, що готов був від нині ділити з ним владу дідича й пана.
„Є тут одно місце“ — говорив Седрик дальше, а лице його захмарилося ще більше — „на самім кінци села. Любунця виділа, бо вона буває там часто. Ціла улиця має доми цілковито зруйновані, запалі в землю, вогкі, а такі низенькі й тісні, що віддихати годі, бо воздуха брак. Мешкають там нещасливі, бідні люди, що з голоду майже гинуть. Завсіди хорують на фебри, ревматизми, діти вмирають із нужди. Ах, страшно подумати, що там діється. Дощ ллє крізь діраві дахи, долівка зігнила, на стінах росте гриб. Любунця була там нині в одної жінки і так плакала, оповідаючи мені про се!
І слези великі, мов брилянти заблисли в очах малого льорда, — обтер їх скоренько, зіскочив із високого крісла, станув при фотели ґрафа і своїм звичаєм положив руку на його коліні.
„Я сказав Любунці“ — говорив усміхаючись крізь слези до старця — „що дідуньо певно про все те не знає“. Пан Нюїк не сказав, що там діється, але я скажу все і дідуньо поступить так само, як перше з Гуґоном“.
Ґраф мав спущені очи, глядів на малу руку, оперту на його коліні. Нюїк не забув сказати йому про страшну руїну сеї части села, званої „Заулком“. Говорив йому, що треба доми цілковито перебудувати, бо вода протікає крізь дахи,
