вогкі стіни грозять заваленнєм, мешканці жиють в найстрашнійшій нужді, а хороби панують там постійно. І ректор Мордент нераз промовляв в імени тих нещасливих, яркими красками малював образ їх страшного положення, однак не вдалося йому зворушити камянного серця маґната. Ґраф на всі ті представлення відповідав, що як кому невигідно, то може виноситися; але кудиж могли винестися ті нуждарі, хиба на кладовище? В сій хвилі однак, ґраф дивлячися на малу руку внука і уявляючи собі жалісний вираз його лиця, що похилялося над ним у неспокійнім ожиданню, чувся майже засоромлений. Сей „Заулок“ перший раз затяжів на його совісти перед сею дитиною.
„І що ти хочеш властиво від мене?“ — спитав у кінци — „чи маю будувати нові доми?“
„Так, дідуню, конечно, інакше й бути не може. Любунця мовила, що ті старі треба звалити, а побудувати нові“ — говорив малий льорд із великою рішучістю, а голос його дрожав зворушеннєм і очи були повні сліз — „а найліпше буде, як дідуньо сам туди піде і все огляне. Ті бідні люди такі будуть щасливі, що їх нужда незадовго скінчиться, так будуть благословити дідуня“.
Ґраф устав, положив руку на рамени внука і засміявся своїм загадочним сміхом.
„Ходім перейтися по терасі“ — сказав — „поговоримо про те, треба надуматися“.
Іще кілька разів засміявся підчас проходу по городовій терасі, але не гнівався, навпаки, дуже ласкаво споглядав на внука.
Розкажім тепер цілу справу від початку. Пані Ерель звиджувала по черзі всі закутини роз-