брах ґрафа, й розходилися вони швидко з під низьких стріх державців до мешкань довколочних маґнатів. Всюди розповідали про красу хлопчика, про його добре серце і про великий вплив, який мав на ґрафа. Пані жалували молодої матери, яку розлучено з її одинокою дитиною, а панове, що так добре знали нелюдяне поступованє ґрафа з народом, клалися від сміху, коли чули про захват малого льорда для чеснот і доброти діда. Сір Вілієм, один із богатих довколочних власників, стрітив раз старого ґрафа, як їхав кінна в товаристві внука. Станув і повитав сусіда, бажаючи йому поліпшення здоровля; зовсім не видко було по нім гостця.
„Пишно виглядав, а з якою гордістю представляв мені внука“ — говорив сір Вілієм, розповідаючи про сю стрічу — „і не дивно, бо в життю не видів я гарнійшого хлопця. Сидів на конику просто, мов струна, а так сміло, мовби старий їздець“.
Лєді Льорідель слухала того всього з чимраз більшою цікавістю. Довідалася також про справу Гуґона, про кулявого хлопця, про перебудову домів у „Заулку“ і багато инших подробиць із життя малого льорда й набрала великої охоти побачити се дитя, про котре такі чудеса оповідали. І як раз коли роздумували над тим, як би се зробити, дістала на своє велике зачудованнє лист від достойного брата, де дуже сердечно запрошує її з мужем до себе.
„Алеж се дійсно нечувана річ!“ — закликала; „говорить, що се дитя чудеса творить; зачинаю вже й сама в те вірити. Мій брат просто залюблений у сій дитині; як кажуть, тішиться