нею і гордиться, певно хоче й перед нами похвалитися своїм любимцем“.
Приняла запрошеннє і поїхала з мужем до Дорінкорт. Приїхали до замку перед вечером. Прислуга завела їх зараз до призначених для них кімнат. Лєді Льорідель перебралася на обід і зійшла до сальону. Ґраф вийшов їй на стрічу, а при нім ішов добре знаний нам хлопчик у чорнім, оксамітнім строю, з великим кружевним ковніром. Коли гарний хлопчик звернув свої темні великі очи на гостя, лєді не могла стримати оклику захвату й радости.
„Отже се він, Едварде?“ — сказала до брата, стискаючи йому руку на привитаннє; — „то сей хлопчик, про котрого так богато розповідають?“
„Так, Констанціє“ — відповів ґраф повний задоволення — „се льорд Фонтлєрой“ — а звертаючись до Седрика, додав: — „Се твоя тета, привитайся“.
„Як ся маєте, тето?“ — сказав хлопчик, простягаючи до поважної пані руку зі звичайним йому принадним усміхом.
Лєді Льорідель затримала хвильку сю руку дитини в своїх долонях, споглядаючи сердечно в її очи, в кінци обіймила хлопчика й ніжно поцілувала.
„Називай мене тетою Костунею, хлопчино мій милий!“ — сказала. — „Я дуже любила твого вітця, а ти зовсім до нього подібний“.
„Справді?“ — скрикнув Седрик радісно. — „Я так тішуся, коли мені хто скаже, що я подібний до тата, бо його всі любили, а вже найбільше Любунця. Дякую… теті Костуні“ — останні слова вимовив поволи, немов із ваганнєм.
