Лєді Льорідель не могла ним натішитися; пестила й цілувала його, та небаром заприязнилися обоє.
„Не уявляла я собі“ — сказала пізнійше до брата, коли найшлися самі в кімнаті,“ — „що се таке миле й розумне дитя. Сердечно тішуся сим, Едварде, не міг ти знайти достойнійшого наслідника“.
„Так, дійсно“, — відповів ґраф, — „хлопець заслугує на се високе становище. І мусиш знати, жиємо з собою в як найліпших зносинах; він уважає мене за філянтропа і добродія людськости. Щож ти на се? А мушу тобі щиро признатися, Констанціє, мушу визнати перед тобою, що чую до нього слабість“.
„А щож на се його мати і яке вона має про тебе поняттє?“ — спитала лєді Льорідель зі звичайною у неї отвертістю.
„Не питаю її про се“ — відповів сухо ґраф.
„Отже мушу тобі отверто сказати, Едварде, що не похваляю твого поступовання. Що до мене, то завтра відвідаю бідну пустинницю і постараюся зискати її приязнь. Я чула багато доброго про сю молоду жінку і я переконана, що їй як раз завдячує дитина свої гарні прикмети. Аж до нас дійшли вісти, що твої бідні державці величають її“.
„Більше ще величають сього хлопчину“ — відповів ґраф, указуючи Седрика, що бавився з Дуґалем на другім кінци сальону. — Що до його матери можеш з нею приязнитися, нічого не маю проти сього. Гарна з неї жіночка і я рад, що її краса перейшла на дитя. Я навіть вдячний тобі, що хочеш відвідати її, але від мене
