не вимагай, щоби я приймав її у себе, бо на се ніколи не пристану“.
Лєді Льорідель переповіла відтак сю розмову мужови і додала на конець:
„Хоч не хоче її видіти і нерадо говорить про неї, здається мені однако, що не має такої ненависти до синової, як удає і вмавляє в себе. Дійсно велику зміну бачу в своїм достойнім браті. Дивні се річи, дивні, але се ясне, що лише привязаннє до сеї дитини, котра такий вплив має на нього, доконало сю чудну переміну. А чи уважав ти, як се хлопя любить його, з якою чутливістю тулиться до нього і кладе рученята йому на коліна? Ніколи жаден з його синів не міг так зблизитися до суворого вітця, ані поглянути йому в очи.
Другого дня лєді Льорідель відвідала матір Седрика, а за поворотом сказала до ґрафа:
„Не маєш поняття, Едварде, що се за мила жінка, кілько має принади в погляді, в мові. Не лише свою вроду передала на дитину, але передала їй свою душу й серце і дуже зле робиш, що позбавляєш Седрика такої опіки. Її місце тут на замку. Тимчасом запрошу її до себе“.
„Думаєш, що вона поїде, розстанеться з дитиною?“
„Заберу й дитину разом із нею“ — сказала сміючися лєді Льорідель, але добре знала, що і ґраф не розставбися з унуком за ніщо в світі. Кождого дня пізнавала докладнійше, як глибоко привязався старець до сього хлопчика і як хлопчик взаїмно полюбив діда, та бачив у нім у своїй невинности саму досконалість.