гарний, золотий годинник, отворив і показав напис Дікови.
„Назвав тут мене він сам своїм найліпшим приятелем і підписався: Льорд Фонтлєрой. Сей годинник то памятка. Коли давав його мені, просив, щоб я не забув про нього. О, нехай не боїться сього! Не забув би я про нього і без сеї памятки. Таких приятелів не забувається“.
„Прегарний хлопчик, правда?“ — говорив Дік, — а що за серце! В своїм життю не бачив я подібної дитини. Раз на улици випав йому мяч із руки і покотився між повози, а я підняв його. І він не забув мені сеї малої прислуги; кілько разів переходив сюди з матірю або служницею, завсігди привитав мене чемно: „Добрий день, Діку; як ся маєш, Діку. О, що се був за хлопчик! Душа радувалася, коли глянув на тебе, промовив“.
„І з такої дитини зробили якогось там ґрафа“ — сказав пан Гобз зітхаючи; — „щоби то за купець був із нього. Сотворений був на купця“.
І сумно похитав головою. Два нові знакомі переконалися, що так цікавий предмет не міг бути вичерпаний підчас одноразової розмови. Стануло отже на тім, що Дік прийде завтра до склепу пана Гобза.
Дік був дуже задоволенний з сього запрошення. Бідний хлопець іще в дитинстві стратив родичів, не мав дому, ані свого кутика. Якийсь час жив у свого брата, Бена. Сей опікувався ним до часу, коли Дік на стілько підріс, що міг розносити часописи, бігати з посилками і таким способом заробляти на життє. Вже від давна стояв о власних силах. Хлопець працював пильно, а від часу, коли з ласки Седрика велося йому ліпше, і трохи більше заробляв, винаймив собі кутик на