склепу, пан Гобз приняв його незвичайно гостинно. Посадив хлопця на кріслі побіч бочівки з яблоками, сам сів по другій стороні, закурив люльку і застукав кілька разів рукою о бочівку, заохочуючи гостя, щоби близше з нею познакомився“.
„Не злі яблока“ — говорив; — „скоштуй, — не жалуй собі“.
Коли так Дік, користаючи з запросин, заїдав смачні ябдока, пан Гобз листував принесену ним повість. Відтак слідувала довга розмова про анґлійську аристократію, в кінци показав пан Гобз Дікови сліди черевиків на кріслі і сказав зворушений:
„Се він своїми ніжками зробив. Годинами поглядаю на крісло. Мій Боже! І подумати, що він сидів тут так ще недавно, гриз орішки, заїдав яблочка, а тепер є льордом і мешкає десь у параднім замку. Се, що тут бачиш, мій хлопче, се сліди ніг льорда, будучого ґрафа. Як подумаю про се…“
Гостина Діка принесла добродушному купцеви полекшу й потіху. А угощеннє не обмежилося лише яблоками: пан Гобз завів гостя до малої кімнатки за склепом і посадив при столику, заставленім ріжними ласощами: були там і сардинки і сир і вудженина й овочеві консерви. Купець відкоркував фляшку портеру, налив дві склянки і сказав:
„На його здоровлє! Він там навчить їх, тих ґрафів, марґрафів і инших“.
Від того часу пан Гобз сходився часто з Діком і не чувся так сумним і самітним. Читали спільно „Сотиковий Дневник“, особливо повість „Злочин маґната і месть ґрафині Май“, і сим способом познакомилися з обичаями анґлійської аристократії, що не мало зчудувалабися сими опи-