голосно, пан Гобз слухав із напруженою увагою. Життє сеї монархині, діла, що спричинили се ії прізвище, робили на нім велике вражіннє; виймив люльку з зубів, сидів непорушно, кілька разів мусів обтирати піт із чола, так був обурений і згіршений.
„Видиш, — видиш!“ — кликав — „у тім краю нема ніякої безпеки. Наколи королева одним словом може такі мерзоти поповняти, то чоловік ані хвилі там небезпечний. І він там не безпечний, я те прочував. Що доброго може бути в краю, де такі жінки мають власть?“
„Певно, певно“ — відповів Дік, неменше затрівожений у першій хвилі; але бистрійший від старого купця, швидко зорієнтувався. — „Алеж то все діялося в Анґлії дуже давно і нині панує в Анґлії не королева Марія, вона вже давно вмерла, лише королева Вікторія“.
„Се правда“ — потвердив пан Гобз, обтираючи знов чоло — „се правда і тепер нема в дневниках, у вістях із Анґлії, ніколи згадки про тортури й руштовання та про всі ті злочини, яких повно в сій книжці. Всеж однако небезпечно жити в краю, де… де навіть не обходять свята 4 липня“.
Пан Гобз через кілька днів по тім читанню був неспокійний, а прикре вражіннє затерлося аж тоді, коли надійшло довге і сердечне письмо від малого льорда. Рівночасно прийшло й друге, адресоване до Діка.
Легко уявити собі радість обох наших знакомих. Читали, перечитували письма по кілька разів, розважали кожде слово Седрика, бо все, що дотикало його, не могло для них бути скучне. Відтак зійшо кілька днів на обдуманню і пе-
