і треба було матірної сердечної вимови, щоби його успокоїти й потішити. Часто однак задумувався, зітхав глибоко, а коли пан Гевішем запитав його про причину, сказав з сею дивною повагою, якою ріжнився від инших дітий: — „Не подобається мені се окреме мешканнє, зовсім не подобається мені. Але на сім світі кождий має свої терпіння і клопоти. Говорила се нераз Катерина і пан Гобз також. Треба вчитися зносити прикрости. Любунця каже, що моїм обовязком є мешкати з дідунем, бо він стратив усі свої діти й дуже йому самому сумно. Се велике нещастє утратити так усі свої діти. Мушу отже замешкати з ним, може вдасться мені його хоч трохи потішити.“
Дивної принади надавала хлопчикови ся повага, з якою звичайно висловлював погляди над свій вік глибокі; його чудово гарне лице ясніло тоді солодкою невинністю, діточою простотою, сполученою з второпністю і повагою зрілого віку. Тим чаром потягав він кождого, хто лише зблизився до нього і той чар оволодів зовсім старим правником, що з найбільшою приємністю проводив цілі години в товаристві малого льорда.
„Як бачу, майльорде“ — сказав пан Гевішем відповідаючи на повисші слова Седрика — „то ти рад би з цілого серця полюбити ґрафа.“
„Розуміється“ — відповів хлопчик — „адже то мій дідуньо; а чиж можна би не любити дідуня? Він такий добрий для мене, ще мене не знає, а вже думав про се, щоби мені зробити приємність і хотів сповнити всі мої бажання. Коли би навіть не був моїм свояком, то вже за те саме мусів би я його полюбити, а тож мій рідний дідуньо! “
„Чи сподієшся, майльорде, що й він тебе полюбить?“ — спитав пан Гевішем.