„Його достойність переночує у матери, завтра прибуде зі мною до замку.“
Ґраф опер лікоть о поруче фотелю і рукою заслонив очи; не хотів, щоби хто читав в його лиці, а не був певний, чи зможе запанувати над вражіннєм, яке могли викликати дальші вісти.
„Но говори ж“ — повторив. — „Я не хотів, щоби ти писав та перед часом доносив, чого маю сподіватися. Я волів ждати. Не знаю отже нічого про сю дитину. Що се за хлопець? Про матір не питаю, вона мало мене обходить, але він, він, що се за хлопець?
Пан Гевішем підніс до уст чарку з вином, поставив її опісля на столі і промовив:
„Трудно висказати рішучий погляд про девятилітну дитину. Ваша достойність побачить унука завтра й осудить.“
„Певно мусить бути дурний, ні дочого. Американська кров у нім плине.“
„Не здається мені, щоби йому американська кров зашкодила“ — відізвався правник із незвичайним оживленнєм. — Не дуже знаюся на дітях, але мушу признати, що льорд Фонтлєрой незвичайно мені подобався.“
„Чи хоч добре збудований, здоров і… і… хоч трохи подібний до людий?“
„Виглядає здорово, є повний ґрації і незвичайно гарний.“
„А чи вміє ходити по людськи, чи просто тримається?“ — питав ґраф дальше.
Легкий усміх заграв на лици пана Гевішема; перед очима станув йому сей чудовий хлопчик, розтягнений на тиґровій шкірі перед огнем, хлопчик о принадних рухах, жвавий, усміхнений, повний життя.