„Не смію видавати рішучого суду, повторяю се ще раз“ — сказав по хвильці мовчанки — „але що хлопчик на причуд гарний і звинний, се не підлягає сумнівови. Та се певне, що подібний до наших анґлійських дітий.“
„Но, того я певний“ — забурмотів ґраф і зойкнув, бо нога заболіла його — „мусить мати страшно простацькі навички, як і всі Американці.“
„Не скажу, щоби мав брусоваті навички“ — відповів пан Гевішем так живо, немов почувався особисто обиджений. — „В нім нема нічого брусоватого, лише незвичайне якесь полученнє незвичайної зрілісти з дитинною простотою.“
„Нахаба! так, на певно сей малий мусить бути нахабний. Вони се в Америці звуть передчасною зрілістю, самостійністю, а се ніщо инше, як лише нахабність, брусоватість; о, я знаюся на тім.“
Пан Гевішем не вважав за відповідне спорити дальше зі своїм достойним клієнтом, особливо тепер, коли йому дошкулювала достойна нога. Мовчки вихилив чарку вина і переходячи до иншого предмету розмови, сказав спокійно:
„Маю ще порученнє від пані Ерель. Казала заявити вашій достойности…
„Що, що такого? — перервав ґраф гнівно — „як вона сміє щось мені заявляти? Я не хочу про неї нічого чути.“
„Справа однак є досить важна“ — говорив дальше правник. — „А в тім я приобіцяв, отже мушу додержати. Пані Ерель казала заявити, що не прийме платні, яку ваша достойність призначила на її удержаннє.
Ґраф стрепенувся.
„Що се має значити?“ — закликав.