логою досить високо; та він не зважав на се, сидів із поважною міною, але і з великою пошаною і говорив дальше:
„Нераз я пробував представити собі, як дідуньо виглядає. Думав я про се часто на кораблі, чи то дідуньо подібний до мого татуся?“
„Но і щож?“ — спитав ґраф.
„Я був ще дуже малий, коли він умер“ — відповів Седрик — „отже не памятаю його добре, здається мені однак, що нема ніякої подібности.“
„Видиш, що ти завівся“ — муркнув ґраф.
„Ні, зовсім ні“ — сказав живо хлопчик — „було би мені мило побачити лице, подібне до татусевого, але се нічого не значить, я ж тепер і дідуня полюблю, а як кого любимо, то мило нам на нього дивитися.“
Зачудованнє і збентеженнє ґрафа що раз більше зростало і се дитя з такою певністю говорило, що його полюбить, як би се була річ найприроднійша в світі. А він доси ніколи нікого не любив, його ж навіть власні діти не любили, бо про се не дбав. Седрик говорив дальше, бо мовчанка старця не відібрала йому сміливости.
„Чиж може внук не любити дідуня? Особливо я, що маю стілько доказів доброти мого дідуня для мене, якже я не полюбив би його цілим серцем?“
„А!“ — сказав ґраф із дивним блеском в очах — „то я давав тобі докази доброти?“
„Іще скілько“ — відповів хлопчик жваво. — „Я не лише вдячний дідуневи за себе, а й за Діка, за Бриґіду, за стару перекупку.“
„Щож се знов за одні?“ — спитав счудований ґраф. — „Що се за одні, сей Дік і Бриґіда і стара перекупка?“