„То є всі ті, для яких дідуньо прислав мені так багато гроший. Адже дідуньо сказав пану Гевішемови, щоби дав мені стільки гроший, скільки буду потрібувати.“
„Но, так; і щож ти зробив із тими грішми? Я рад би знати.“
Ґраф зморщив брови і бачно глядів на хлопця; був дійсно цікавий, на що сей ужив його дарів?
„Дідуньо не знає їх“ — говорив малий льорд із простотою — „ані Діка, ані Бриґіди, ані старої перекупки. Але я був із ними в великій приязни. А наперід треба сказати, що захорував сей бідний Михайло.“
„Що за Михайло?“ — спитав ґраф.
„Се муж Бриґіди. Обоє були в великій нужді, бо коли чоловік хорий, то не може працювати, а тут шестеро дітий, то страшна річ. Михайло був завсігди добрим робітником, але щож, коли захорував. Отже раз вечером, коли саме пан Гевішем був у нас, Бриґіда прийшла до кухні і плакала, що не мають чим заплатити комірного, ані за що купити хліба, та що діти хиба погинуть із голоду. Бідна Бриґіда бідкалася страшно; я пішов до кухні, щоби її трохи потішити. Аж тут пан Гевішем посилає по мене і каже, що має для мене багато гроший від дідуня. Я тоді митю побіг до кухні, дав пять фунтів Бриґіді, а вона так втішилася, що зразу й вірити не хотіла. І якже не маю бути дідуневи вдячний?
„Но, добре, добре“ — сказав ґраф — „щож дальше?
Підчас сього сидів Дуґаль на задних ногах при кріслі Седрика, підніс голову до гори і споглядав на нього, мов би се оповіданнє незвичайно займало його. Се звернуло увагу старого пана: він