Величезний доґ поступав за ними разом із величезним камердинером. Уста останнього нераз отвиралися, не легко було йому погамувати усміх зворушення на вид сеї дитини, що так відважно поборювала втому, щоби лише дати старцеви доказ прихильности. Дивний вираз малювався також і на лиці ґрафа, коли з під стягнених брів споглядав на внука.
Їдальня в замку Дорінкорт була величава. За фотелем ґрафа при столі стояв другий льокай; поява старця опертого о рамя дитяти счудувала його не мало, але не дав сього по собі пізнати. Дійшли в кінці до стола і ґраф пустив рамя хлопчини. Сей відітхнув глибоко, виймив із кишені хусточку від Діка і обтер нею спочене чоло.
„Но, правда, добре втомився?“ — спитав ґраф.
„Не так дуже“ — відповів Седрик, — „лише мені горячо. Нині така спека.“
І знов обтер чоло хусточкою. Його крісло стояло по другій стороні стола, напротив ґрафа. Було се велике, старосвітське крісло о високих поручах, призначене для осіб високого росту і ніколи може наш малий льорд не видавався так дрібним, ніколи дитинне лице його не ясніло такою простотою і невинністю, як у тій хвилі, коли засів у сім величавім кріслі в окруженню богацтва й роскоші.
Хоч ґраф жив самітно, любив виставне життє, смачні обіди, подані з комфортом, а стіл його був завсіди прибраний блискучим сріблом, хрусталями, теплярняними цвітами. Все те захоплювало Седрика. Обід був справою дуже важною для ґрафа, а не менше важною і для його кухаря, бо не завсігди вдалося йому догодити його достойности. Але сього дня мав ґраф ліпший апетит, як звичайно, все йому смакувало, може трохи тому, що