споглядав в огонь. Ґраф не спускав з нього очий. Лице хлопчика було сумне, кілька разів зітхнув стиха.
„Про що так думаєш, хлопче? — спитав ґраф.
„Думаю про Любунцю, що вона там робить сама одна!“ — відповів зворушливо.
Відтак устав і звільна ходив по кімнаті. В очах блестіли слези, уста затиснув, але голову тримав просто й поступав певним кроком. Дуґаль устав також, хвилю водив за ним очима, відтак ходив за ним крок за кроком. Малий льорд затримався, положив руку на великий лоб доґа і сказав:
„Який то добрий, гарний пес, він уже полюбив мене і розуміє, що я чую.“
„Щож ти чуєш?“ — спитав ґраф. Прикро йому було, що серце хлопця так насильно рвалося до матери; але з другої сторони подобалося йому незвичайно те панованнє над собою, ся сила духа, з якою поборював себе, щоби не виявити свого болю.
„Ходи сюди, до мене,“ — сказав ґраф — „і скажи, що маєш на думці?“
„Хлопчик підійшов до ґрафа, а хоч голос його дрожав трохи, а очи були повні слез, говорив, кілько міг спокійно і виразно:
„Бо прошу, дідуня, я ніколи ще не ночував у чужім домі; то нині перший раз і се тому мені так дивно. Але Любунця мешкає близько й радила мені, щоби я все про те памятав. У кінці я вже маю девять літ, я вже не мала дитина, і мушу бути розсудним. Завтра побачимось, а тепер погляну на її фотоґрафію.
І виймив з кишені мале пуделочко з фіолєтного оксаміту.
„Нехай дідуньо погляне, тут є пружина; я лише потисну, вічко відскочить …і вже вона!“