І поклав руку на рамя Седрика мов блискавка гордости заясніла в його очах. Видко було, що радий представляти такого наслідника:
„Се молодий льорд Фонтлєрой, ректоре“ — а звертаючися до Седрика, додав: — „Отець Мордент, ректор нашої парохії“.
Хлопчик глянув на новоприбулого, на його священичу ношу, намагався приняти поставу повну пошани і сказав, подаючи йому руку:
„Дуже мені приємно пізнати вас, отче ректоре“ — бо чув одного разу, як пан Гобз подібно витав нового покупця, котрому хотів показати велику ввічливість.
Хвилину задержав ректор сю малу руку дитини в своїй руці, залюбки вдивляючись у малого льорда. І його потягнув сей дивний чар, яким наш хлопчик усіх уймав. Але ректор не звертав уваги на красу лиця, лише на доброту, простодушність, щирість, що їх вичитав в очах дитини, і сі то чесноти так милим робили нашого хлопчика та єднали йому людські серця.
„Мені також мило пізнати тебе, майльорде Фонтлєрой“ — сказав отець Мордент. — „Довгу й тяжку мав ти подорож; хвала Богу, що прибув щасливо“.
„О, се правда, що подорож була довга“ — відповів Седрик, „але не була прикра для мене. Я не був сам. Любунця була зі мною; з мамусею то їхав би я і на конець світа. А по правді мило подорожувати на такім великім, гарнім кораблі“.
„Но, сідайте, отче ректоре“ — відізвався ґраф.
Ректор сів, раз іще поглянув на хлопчика, відтак звернув погляд на старця і сказав: