Горлянки соловейків плещуть, мов гобої,
у димі пахощів, в чаду лілейних куряв,
аж спів змінився в запах, мов за ворожбою,
розплився в квітний пил.
Це тільки увертюра.
На солов'їне гасло дружні перемови
усіх музичнодзьобих ста племен пташиних
і ллється звук на звук, лиш у зозуль прамові
прадавній корінь „ку” у горде сольо лине.
Самці й самички у зальотах і докорах,
в цівках пташиних горл, мов шорох срібних зерен.
У відповідь спянілим до нестями хором
спалахує червоним співом квіття терен.
Мов бризки піни з зір, ряба оркестра квітів,
немов на лезо лезом, піснею на пісню
на поклик відповіла, аж збудився вітер
і вимотався з тиші, де йому затісно.
І ширшає концерт. Шалені перегуки
здіймає квіття хор у барв грайливій піні
і ніч — блакитний фільтр зміняє барви в звуки,
музики кипяток наливши в лійку сині.
Із звука в звук, з клітини у клітину, з шуму
ядра одного в шум рясний рослинних хорів
електрика надхнення ллється змінним струмом,
билини тонів вигинаючи угору.
Між листя й клоччя вплівся спів, мов блиск червінців,
кипуче, рвійно, схлипно і золотоструйно
окріп мельодії вливається по вінця,
кущами піни й полумя розцвівши буйно.
І спів росте, мов повінь. Від землі по зорі
переливається від краю аж до краю.
Та чуйте, чуйте: ще зростає вшир і вгору,
коріння ста дубів — підземні ліри грають.
Тут бє, із надр прорвавшись, джерело похмілля,
як вітру стовп, знялась музика звідси
і змії, мов смички, сичать на струнах зілля,
їм труби пнів із уст землі дають глибокий відзив.
Від співу місяць стерся, мов зужитий шеляг,
заник, змінився в млу, а може в квіття віддих,
та не дають його шукати в рвійних трелях
розприслі соловейки — і не видно сліду.
