ДУЕТ
Поволі повертаємось у землю, як в колиску
вузли зелені зілля вяжуть нас — два спутані акорди.
Сокира сонця вбита в пень дубовий лезом блиску
музика моху, ласка вітру, дуб, мов ідол гордий.
На тратві дня, що нас несе, тіла слухняні й теплі
зростаються з собою, мов два сни, два вірні квіти.
Мов шерсть кота, нас гріє мох. Заміниш зорі в шепіт,
заміниш кров у зелень і музику. Небо світить.
Де бе́рег дня, за морем неба, сплять вітри майбутні
і наші вірні зорі — наші долі ждуть в заморях,
поки не здійсняться з землі наказу. Все несутнє
відкинемо і лиш екстазу чисту візьмем зорям.
Болить надхнення крови. Брови, мов дві стріли ко́лють
і мур мельодії над нами, мов луна велика,
немов крило вітрів. Від зір залежить наша доля.
Гориш рослинна й спрагла, мов земля. Ти вся музика.
18. травня 1936
