Сторінка:Богдан Остап'юк. Давній Тернопіль (1984).djvu/106

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Минуло вже 44 роки з того часу, як останній раз були жнива на тернопільських полях, як останній раз возили ми снопи з рідних полів. Все змінилося. Наші прекрасні, урожайні поля заорали нові хазяї тракторами, забрали до колгоспу, або збудовано на їх місці фабричні споруди. З діда-прадіда власників цих піль, тернопільських міщан, частинно вивезено на Сибір, а їхніх дітей переселено ’’добровільно” на цілинні землі Казахстану. Багато з них, старших віком, вже давно спочило вічним сном. Не багато залишилося їх в живих. Вони, немов ті останні могікани, у злиднях доживають віку.

Затих скрип міщанських возів під тягарем золота подільських ланів на польових дорогах під час сноповозів. Не чути гомону веселої жнивної пісні. Не вітаються вже більше женці і косарі, як давно, радісним: ’’Дай Боже щастя!” Все це минулося, відійшло до історії. Залишилися спогади, які у літній, гарячий час оживають у нашій уяві та нагадують нам жнива на тернопільських полях.

Стаття була друкована у ’’Свободі” ч. 160 22 серпня 1962 р. У календарі ”Свободи” на 1982 рік ст. 132-134.

Сінокоси в тернопільських Берегах

Тихо, повільно несе свої води ріка Серет подільськими лугами, ярами до далекого Дністра. На північний захід від Тернополя, між селами Біла і Кутківцями творить Серет великий став. Прорвавшись крізь греблю, пливе він вниз попід Загробелю і Петриків, а далі в’ється лугами в Берегах Великих. На своєму шляху творить він круті повороти, підмиває у глибокому річищі береги з однієї сторони, а наносить намул на мілинах з другої сторони берега. Стрункі тополі, вільхи, трепети-осокори, плакучі верби та верболози, які своїм корінням неначе в обіймах держать річище ріки, творять чудові мальовничі краєвиди.

На правому березі Серета розкинулись сіножаті петриківців, а на лівому, від Білої Гори аж до Березівського лісу, міщанські, церковні та міські. Залізничий шлях, що веде з Тернополя до Березовиці Великої, розділює сіножаті від полів. Рівнобіжно до залізничого шляху вела берегами доріжка, кудою, особливо на весні, любили проходжуватись тернопільці.

Лунав гомін пісні вечорами при сяйві місяця і супроводі лящання солов’їв.