В-останнє глянув я в слїд поїздови, що обходючи вершину балки, повз, мов велика сїра гусінь, далї й далї в степ, і пішов з платформи невеличкої степової станції у другий край, куди вела мене давня затаєна й довгими днями й ночами зогріта й виплекана думка. В вухах ще стояло гудїннє й торохтіннє, брязкіт і ритмичні підтакування тільки що покинутого поїзда. Ноги, стомлені довгим сидїннєм, ішли ще непевною і млявою ходою. Очі, не призвичаївшись до того світу, блиску й ясноблакитного простору, якими горіло й сяло безхмарне небо, прижмурювались і гостро вдивлялись в далекі незнайомі обрії. А думка вже снувала свою мрійно-золоту сїтку й записувала в душі слова й мелодію ясної піснї, широкого могучого гимну, який скоро-скоро повинна була заспівати вона осьому рідному, давно знаному й незмінно принадному степові.
Широкою просторіню моря зеленїли й синїли хлїба й сїнокоси, переливаючись з лощини на лощину, влягаючи в якусь мальовничу балочку і за нею розгортаючись вже зелено-млистою далечіню до дугастих вінцїв обрію, де небесний сапфіровий келих склеплював ся з бірюзовим земним і замикав собою світ. А сонце лило згори тепло й сяєво і придивлялось своїм всевидющим оком до кожної билинки, до кожної порошинки, до кожної комашки, яка була в степу.
