Сторінка:Борис Герасимович. Еволюція світів у світлі сучасної науки (1923).djvu/2

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


маємо не менш відомостей, аніж про найближчі до нас члени нашої системи — про місяць та планети. Цим величезним поступом в справі вивчення всесвіту ми завдячуємо молодій галузі науки про небо — фізиці небесних тіл, — астрофізиці. Фізика неба це дитина загальної фізики, і на перших кроках весь її зміст вичерпувався пристосуванням сучасних теорій загальної фізики до з'ясування явищ. Минули роки, прийшов час, коли молода наука стала на власні ноги та в свою чергу зробила фізику своїм винуватцем; більш того, вона в багаттьох питаннях стала «суперарбітром» мінливих фізичних теорій, що знаходять своє ствердження чи заперечення взагалі набданого нею матерьялу. Причина цього, звичайно, є зрозумілою. Адже ж предмет астрофізики це зорі, ті надзвичайно великі центри згущення матерії у світовім просторі, в середині яких відбуваються процеси у величних розмірах. З другого боку ця сгускла матерія знаходиться в такому стані, що істотно відріжняється від того, до якого ми звикли та які студіюємо у наших лабораторіях. Завдяки цьому з'являється можливість перевірити навіть сучасну теорію будови матерії (атома), а також, нарешті, вінець сучасної фізики — теорію відносносте. Наслідки численних дослідів, що до зоряної фізики можна формулувати коротко так: зорі, що здаються нам точками ріжної яскравости та кольору, є від нас на величезних віддаленнях, які виміряємо в так званих «світляних роках»; инакше кажучи, світлові потрібні роки, сотки і навіть тисячі років для того, аби пройти ці віддалення (швидкість світла коло 300.000 кіл. на секунду). Саме через таку далечь зорі надсилають нам так мало світла; в дійсности — ці величезні світосяйні тіла цілковито подібні до нашого сонця, що уявляє з себе близьку до нас зорю. Це надзвичайно великі кулі, складаються вони з мішанини ріжних газів, доведених до стану сильної промінистости, завдяки своїй височезній температурі. Росклад призмою зоряного світла на його складові частини, в так званий спектр, виявляє велику кількість темних рис, що перетинають веселкову смужку спектру. Це явище характеризує також і спектр сонця. З'ясовується воно втяганням світла зорі більш холодною зовнішньою її атмосферою. Порівнання спектрів ріжних газів та металів, добре досліджених у наших лабораторіях, дозволяє, таким чином, визначити хемичний склад зоряних атмосфер. За малими винятками всі вони складаються з відомої нам матерії, яка, що правда, знаходиться в цілком особливих умовах.

Спектри зір надзвичайно ріжноманітні; навряд чи існують дві зорі, в яких вони були б зовсім однакові. Ця обставина має дуже важливе значіння — зорі складають ніби-то своєрідні особливосте, що їх властивости пізнаємо через порівняння між собою відповідних спектрів. Чим вище температура зорі, тим вона більше і навіть блакитніша, тим близче maximum яскравости веселкової смужки її спектру до фіялкової частини; навпаки, чим зоря холодніша, тим більше є виразною червона частина її спектру.