істнування, повного чи обмеженого, загальмованого розвитку та поступу, словом: природного розцвіту або примусового животїння.
Зрозуміло тому та природно, що всї поневолені народи прямують до власної незалежности та державної самостійности, що вони хочуть бути панами у власній хатї.
Але з другого боку й істнуючі держави, се не тільки „вязницї народів“, але, як ми бачили на попереднїх сторінках сього розділу, — під багатьома оглядами — живі орґанїзми. Розторощити їх, річ певна, можно. Але инодї та для декотрих поневолених народів се, заразом, означало-б підтяти власні життєві коріння, зломити сук, на якім вони самі сидять. Сього не слїд забувати при обговоренню справи, про яку тут мова. Її не слїд односторонно трактувати лише з державного, або тільки з національного становища. Се добре розумів напр. Драгоманів, який державну перебудову Росїї уявляв собі яко федерацію автономних країн, утворених „відповідно цїлости ґеоґрафічних, економічних і етноґрафічних умовин“.
Розвязаннє національно-державної проблєми нашого часу треба перевести у всій її заплутаности та суцїльности, а передовсїм з узгляненнєм її, так сказати, біоутилїтарного боку. Кожен ідеолоґічний фанатизм або фетишизм загальмує лише її полагодженнє й навпаки тверезе та неупередженне трактуваннє всїх її складових частин уможливить розумне, а головно практично-доцїльне її розвязаннє.
Про се однак далї, бо ми й так подекуди забігли наперед. Зараз мусимо познайомити ся з істотою нації, як на попереднїх сторінках сього нарису запізнали ся з проблємою держави.
