сулманство, каже він,[1] — перестало бути тою масою, «татарвою», яку російське громадянство знає лише з ресторанів, овочевих склепів, халатників та кримської розпусти. Воно стало появою, з котрою треба рахувати ся, брати під увагу при полагоджуваню справ внутрішної та зовнїшної полїтики. Між народами підданими російському скиптрови, з'явила ся нова нація дисциплїнованих людей з означеними завданями. Виразом сих завдань є поступова мусулманська фракція в Думі«.
Серед інородчеських справ на сходї Росії татарська має вже чимале національне значінє. Вона матиме чим дальше тим більше значінє, саме як аванґарда мусулманського руху в загалї, котрий своїми змаганями переходить за межі царської імперії та визначаєть ся величезною асиміляційною силою та великим житєвим розмахом.
В попередному роздїлї були наведені головнїйші факти та події з національно-відродних змагань Кірґізів.
Тут додамо ще деякі загальні інформації про сей нарід, який почав прокидатись до національної свідомости вже в часах після-революційних. Кірґізи як відомо нарід походженя турецького й заселює Середну Азію (а саме т. зв. кірґізький край — то є Семіпалятинську, Акмолїнську, Тургайську та Уральську область, де Кірґізи мають 86—72% більшости) та Туркестан (Закаспійську, Сир-Дарінську, Семіреченську, Ферганську та Самаркандську область), відтак в Астраханській ґубернії (21%). Загалом Кірґізів є 4½ міл. Після спису з р. 1897. було офіціяльно пораховано їх 4,499.664. Кірґізський дослїдник Букейханов обчисляє скількість своїх земляків під сей час кол 4,700.000.[2]
Що до числа отже Кірґізи стоять на шестому місцї серед народів царської держави. Компактна кірґізька область простягаєть ся від Сир-Дарії до Іртиша, а від Тянь-Шана до ріки Урал. В сїй країні Кірґізи представляють пересїчно 65% більшости. З господарського боку Кірґізи саме переживають перехідний стан від напів-номадного скотарства до осїлого хлїборобства.[3]
Полїтика царського правительства супроти Кірґізів визначала ся великим призирством та безоглядностію, як взагалї до азіятських инородцїв. Проявило ся се головно у відношеню до кірґізької мови та віри. Перше добре характеризує сей афоризм одного російського бюрократа: » — самі Кірґізи мусять піднестись до нас. Ми не зобовязані учити ся їх мови.[4] Друге, не менше яскраво ілюструє отся постанова омської духовної
