В житю Кірґізів дві справи належать до найбільше пекучих: а саме — релїґійна та земельна. Перша поки що ідентифікуєть ся з національною. В своїх полїтичних виступах (1905 р.) Кірґізи передусїм акцентували сї дві справи, а відтак поставили полїтичні постуляти (напр. скликанє Думи). Вони домагали ся визволеня свого духовенства з під опіки мінїстерства внутрішних справ та утвореня для нього окремого автономного орґану, або підчиненя його оренбурґському мусулманському мезортіятови.[1]
Відтак вони заявили ся проти експропріяції кірґізьких степів та проти проєктованої офіціяльної кольонїзаційної полїтики, яка руйнує Кірґізів та має лише дуже проблєматичну вартість для російських кольонїстів. Що се їх домаганє лишить ся »гласомъ вопіющаго на пустынѣ« — зайво й казати. — Ми бачили в попередному роздїлї, як про сю справу висловив ся представник царського уряду. Тут можемо додати, як відносять ся до неї російські націоналїсти. Відомий думський посол — націоналїст Марковъ сказав з сього приводу в думській комісії про кольонїзаційний рух: »Кірґізи — нащадки Чінґіз-Хана та Тамерлана; тому з ними треба так поводитись, як поводили ся з червоноскірними в Америцї.«
Далї Кірґізи рішучо виступили проти насильно накиненої їм урядом »гражданки« та домагали ся арабської азбуки. Так само виступили вони проти дотеперішних т. зв. аульних (то є селянських; аул=село) російсько-кірґізьких шкіл, які істнують лише з цїлю зросійщеня Кірґізів. Вони домагали ся шкіл з рідною викладовою мовою, в яких не нехтувала ся-б їх віра.
Треба зауважати, що по кірґізькому чимало Кірґізів є грамотних (мінїмум виносить коло 19% — максімум навіть 62.6%, напр. в актюбинськім повітї тургайської области).
З культурно-полїтичного становища кірґізьке житє є поки що в першій стадії діференціяції, яка саме відбуваєть ся на основі національно-релїґійній, або вірнїйше — реліґійно-національній.
Процес національного усвідомленя та самовизначеня Кірґізів є взагалї недавної дати. До тепер Кірґізи мали лише почутє племінної або родової споріднености. На запитанє про національність відповідали звичайно: »ми дїти трьох орд«.[2] Поки що кірґізьке духове житє витворюєть ся під впливом двох течій: вельми поширеної та дуже популярної паніслямсько-туркофільської, якої характеристичним рисом є релїґійно-національна виключність, ідеалїзація всего самобутнього та подекуди ворожнеча до европеїзації. Друга течія, поки що ще вельми слаба — є противно европофільською та змагає до витвореня кірґізького культурно-національного житя в европейському дусї. Обі сї культурні течії подекуди вже визначились
