Не вороги зломили нас. А підтяли свари й незгода, внутрішні бої предків наших. Не стало одної думки, не стало згоди, не стало й сили. Історична треклята хиба словянських народів. Битва на Білій горі 1620 року програна. Там впав останній чеський вояк, що боровсь під рідним прапором. А ті, що повірили в слово свойого відвічного ворога і здались на його ласку, заплатили за свою помилку тортурами і смертю. Горе!, коли ворог вибє з рук зброю але стократ більше горе складати зброю з вірою у милосердя побідників.
І почалась неволя. Неволя, що 300 літ тревала. Ворог став паном, а чеський нарід слугою. І своя рідна земля стала несвоя. Ворог не знав ні милосердя, ні пощади. Грабив чеське добро, чеську землю і гайворонням сідав на ній. Потом і кровю чеського народу годував себе — жив в достатках, а чеські сини пропадали сердешні в голоді і холоді на еміґрації і вигнанні в чужих землях. Чеська мова, чеська віра, ба навіть саме імя чех стали ненависні ворогови, що усіми способами їх переслідував, принижував, осміював, опльовував, вбивав. Росла його бута, росла самопевність і почуття безвідповідальности за безправя і звірскість, доконувані на чеськім народі.
І тоді для панства нещасного, для лакімства поганого відцуралися рідного народу маґнати-пани. Остався селянин, ремісник, дрібний торговець, духовник і
