Пильний збирач О. Кольберґ, що зібрав масу пісень на Покуттю, Волині, дещо на Поліссю й Поділю, високо цінить „етичну вартість українських народніх пісень, серед котрих стрічається часто твори першорядної поетичної вартости“. Славний у свій час письменник і критик ближчий знайомий Куліша М. Грабовський писав (1837) з приводу Максимовичової збірки (1834), що „українські пісні зробили на нім найживіше і найглибше вражіння. Що йно тепер можна говорити, що знаємо українську поезію, досі ми радше додумувалися ніж докладно знали, які маємо скарби, а радше які скарби тратимо із зміною сільських обичаїв та з затратою памяти про колишній побут. Деякі думи є прямо скінченими архитворами штуки. Українська народня поезія серед инших цілого світа займає одно з перших місць“.
В польській літературі є цілий ряд письменників: Б. Залеський, С. Ґощинський, А. Мальчевський, А. Ґроза, Т. Падура, що творять т. зв. українську школу. Вони родом з України і так полюбили українську пісню, що її „запах і краску“ внесли до польської поезії. Під впливом української пісні внесли вони в польську літературу свіжу оживлюючу струю і своїми стремліннями та літературним смаком зійшлися з подібним напрямом в поезії західної Европи. Ґощинський, Залеський перші зрозуміли і повитаки появу Міцкевича (1821) тоді, коли варшавські критики його висміяли. Та мимо того, що душа тих письменників „просякла, як самі кажуть, красою української народньої пісні“, мимо того, що „зі сльозами молили Бога, щоб по смерти дав їм Україну в небі“, вони духа української пісні не зрозуміли, а зглядно зрозуміли його фальшиво. Вони не зрозуміли тої туги українського народу за суспільною і політичною правдою, за рівністю і незалежністю, за яку стільки крови пролилося, стільки лицарських сердець застигло, стільки слави перегомоніло. Вкінці належить піднести, що особливо з 30 рр. XIX ст. появилося дуже, багато польських перекладів і перерібок українських пісень, які відтак видавано за ориґінальні польські, списані з уст польського люду. Так сталось не тільки з текстами, але і з мельодіями.
Цікаво, що найстарша запись української пісні (про воєводу Штефана) збережена в чеській граматиці Яна Блягослава, що вмер 1671 р., записана аж у Венеції
