більшого славянського ученого проф. Яґіча з Відня і ученого, великого знавця музики проф. Зденька Неєдлі з Праги.
Перший учений, скільки разів приходилось йому писати про українську пісню, з приємністю підчеркував її велику вартість для науки, головно для тих, що займаються старовиною, історією і мовою. Порівнюючи українську пісню з великоруською пише, що „українська пісня є справжньою поезією серця й чуття, що вона порушує найніжніші струни людського серця, що в ній нема спокійного оповідання, без живого дрожання особистих почувань“.
Проф. Неєдлі написав прегарну книжку про „Український хор“ О. Кошиця, що його покликала до життя законом з 25. січня 1919 р. Директорія на те, щоби виїхав за границю і там ширив знання про істнування самостійної української культури“. Отже ціль не тільки мистецька, але й національно-політична. То було посольство досить особливе, а його форма незвичайна, але ніколи невмісна. І инші народи воювали за свою політичну приналежність піснею. Німецькі хори повстали в добі народнього гнету в добі Наполєона, на заранні німецьких визвольних воєн. Італія йшла до бою за волю з піснями Вердійого на устах; чехи що йно в Сметановій музиці почали жити політично так сильно, як досі ніколи. А українці пішли далі і вислали хор, щоб безпосередньо й живо заговорити до чужинців від українського народу. В той спосіб найліпше і наймиліше вияснено, ким є український нарід і яка його душа. „Було се в травні 1919 р., пише Неєдлі, коли довелось мені пізнати мистецтво „Українського републиканського хору“. Було це зараз з першим його вступом у Прагу, зараз на першій пробі. Я згадую про те, як про одне із своїх найсильніших мистецьких вражінь. А й потім я залишився вірним його слухачем на свою користь і науку. А можна було багато навчитися. І я вчився, з радістю вчився. Хор співав головно українські народні пісні і хто хоче зрозуміти мистецтво хору, той мусить найперше навчитися розуміти українську пісню.
Головною, яскравою прикметою української пісні, се її велика ріжнородність. Годі вичислити всі типи, а в них знову нові, численні відтінки. Головних типів є три: середньо і південно-український, поліський і карпатський. Цю ріжноманітність викликали ріжні історичні й ґеоґрафіч-
