і пильно вдивлявся у фіртку хати. Біля нього стояли ще три наряджені рушниці. Сивенький вертався до товаришів, затираючи руки з задоволення.
— Помогли нам ті татари, — сказав. — Займили табун коней і втікли. Всі курди з вийнятком одного, що засів на нас з рушницею, пігнали відбивати табун.
— То добре для нас, а ще ліпше для мене, — сказав Мортон. — Чи отаман поїхав на білім коні?
— Де ж би він на таке ризикував такого коня! Почвалав на карім.
— Отже в дорогу! Їдьте й не оглядайтеся, бо як усі вороги відїхали, мені не грозить ніяка небезпека. Лише хвилину підожду тут і почвалаю за вами.
За хвилину ціле товариство було за муром, поринаючи в рожах, за рожами ще в вищих кущах. Мортон потяг свого коня за собою аж до діри в мурі отамана. Розкришив мур вгору до висоти коня, взяв аркан й увійшов на подвіря до білого коня. Відсилив уздечку від жолоба, припняв до неї аркана, вивів коня за мур і другий кінець аркана привязав до своєї кульбаки. Скочив на свого гнідого і почвалав слідом за товариством. Товариство дожидало Мортона в лісі. Сивенький уже стурбувався, бо глянувши далековидом у сторону аула, не побачив Мортона. Не мало здивувався, коли цей виринув з кущів, ведучи на аркані ще одного коня… білого як сніг. І товариші стояли з широко розплющеними очима, коли Мортон підїхав ближче.
— Яким способом цей кінь дістався в ваші руки? — спитав Сивенький.
144
