Окрім вкрадених коней, було там ще пять інших коней. Сивенький і Мортон всіли на своїх арабів, Нуман, Василь і Юрко сіли на інші коні, вибираючи щонайкращі. Потолочена трава показувала, куди пішли конокради.
— Не чути ніякого гамору, — промовив Сивенький. — Чи конокради забарилися, чи може перси вже відігнали їх? А може то так далеко, що конокради ще не могли підлізти під табор персів?
— Леговище персів не так далеко, — відповів Нуман. — Ось у цім ліску, що відси видно. Конокради обходять лісок, або ждуть, аж стемніє. Тому ще не чуємо крику, який звичайно буває при наскоку.
— Гляньте вашим далековидом по лінії від мене до того найвищого дерева на підліссю, — промовив Юрко. — На цій лінії, дві третини дороги від нас до дерева, бачу в траві темну пляму.
Сивенький звернув туди далековида.
— В траві лежить чоловік, — сказав. — Кільканадцять кроків ліворуч лежить другий… Праворуч також один… Раз… два… три, чотири, пять. Є їх пятеро. Мабуть буде так, як Нуман каже. Тепер іще день, отже перси могли б конокрадів побачити. Ждуть, аж ніч позволить їм непомітно підсунутися під перське леговище…
— Міркую, — промовив Мортон, — що як ми вже маємо наші коні, то наймудріше було б не гаяти часу, і не пхати носа не в наше діло. Перси мабуть повнолітні, нехай самі стережуться. З нас досить, як сполошимо конокрадів і остережемо персів, не рухаючися з цього місця.
55
