 |
НА ПОКАЗ.
|
 |
|
БУКОВИНА. Виходить що тижня в пятницю.
|
Редакция і Адмінїстрация Оповіщеня і прилоги |
Ч. 2.
Рочник VIII.
Чернівцї, дня 10-го (лат. 22-го) сїчня 1892.
На завізванє дуже богатьох і то самих найлїпших руских патріотів рішили ся ми видавати „Буковину“ що тижня. Сего вимагає доконечно повага буковиньскої Руси, сего вимагае сама руска справа. Ми віримо кріпко в лїпшу будучність буковиньскої Руси і глубоко пересьвідчені, що дїло, котрому ми служимо, підопре всїма силами кождий щирий син свого народу, тим більше що „Буковина“, виходячи що тижня буде цїкавійша для кождого, бо подасть частїйше і більше вістий про руске житє, а притім і дуже дешева, бо ми обрахували все як найточнїйше і раді лиш самі кошта покрити. Просимо проте уклінно всїх наших земляків, підперти нас матеріяльно і морально, а звертаємо ся также до братів Галичан і Українцїв, щоб не забували на свою найменшу сестрицю Буковину.
Предплата платна в Чернівцях виносить на цїлий рік 5 зл., на пів року 2.50 кр., 2 на чверть року 1.25 кр.
П. Предплатники, що зложили вже предплату на р. 1892-ий після давнійшого оповіщеня, зволять ласкаво єї доповнити.
Хто не хоче предплачувати „Буковини“, най ласкаво зверне нам се число.
Природний розвій людского житя та дотеперіщні превеликі здобутки людского духа, що вибороли для правдиво людскої засади: „рівне право для всїх“ — силу державної устави, коштують вже не мало мозольної людскої працї, стоять вже не мало людского поту, людскої крови.
За свободу, за волю руского народу проляли колись і наші предки цїле море дорогої своєї крови, та на превеликий жаль всї ті тяжкі жертви не спасли нашого народу, противно, впала єго колишня державна сила, що володїла землями від Карпат до Дону і до чорного моря, пропали без слїду єго великі богацтва, а остались лише лати і лахи.
Ріжні причини склали ся на сю нашу теперішну народну неміч; довгими віками руйнували дикі горди наші рускі землї, мордували наших людий, забирали найкрасший цьвіт нашого народу в тяжку неволю, та все те не було би ще в силї спровадити нашу теперішну недолю і єї підтримувати, коли-б наші князї, наші гетмани, наші бояри були кріпко вірили в живу силу нашого великого народу, коли-б були старали ся видобувати і совістно плекати сю питому народну силу.
Та не так дїлали наші колишнї передові люди, не вірили вони в живу силу свого великого народу, не плекали вони єї, але догаджували по найбільшій части тільки свому самолюбству, проживали для своїх неситих цїлий по межи собою в найбільщій зависти та ненавтсти, покланяли ся для того чужим богам, а вкінцї відцурали ся свого народу. Лишений без проводу, без опіки, без просьвіти мусїв наш колись сильний, богатий, культурний нарід знидїти, та цїлими віками проживати в духовій тьмі і в недостатку. Що йно в сїм столїтю, коли по цїлій Европі повіяв вітер свободи і волї, зібрала ся особливо від 1848 року также мала горстка нашої інтеллїґенциї до працї над освободженєм нашого народу з оковів духової неволї.
Та на жаль і ся спасенна народна робота щирих наших патріотів не знайшла підпори зі сторони всеї тої інтеллїгенциї, що носить імя руске на собі, противно велика часть сї позістала або перейшла в найми наших сусісїдів: Москалїв, Поляків, Волохів і Мадярів, чимала часть віддали ся цїлковитій байдужности зглядом народного житя, та поставила собі за цїль житя, служити лише своєму череву та ввагалї мамонї, а мала часть в новійших часах, шуткуючи собі з народної ідеї, почала працювати на загальними социялїстичними проблємами, не зважаючи на се, чи при теперішиих полїтичних і суспільних обставинах, та при теперішиій духовій незрілости нашого руского народу дадуть ся сї проблеми впровадити в кров і житє.
Помимо сеї, можна сказати, нашої суспільної невдачі держать тепер все ще наші патріоти, котрих одушевляють народні ідеали, та котрі вірять в живу велику силу нашого двацятьмїлонового народу, загально звані народовцї, так на
Настав сьвятий вечір. Скрізь посьвітили каганцї, скрізь вечеряють, тільки Прокіп та Приська ще не починали вечеряти: вони ждуть, не діждуть ся великого до себе гостя — Миколи. Вже люди й повечеряли, а вони все ждуть. Вже хрещеники та хрещеницї й сьвяту вечерю своїм хрещеним батькам та матїрам почали розносити, а Миколи все немає.
— Щось нема Миколи, мабуть не прийде, — сказала Приська.
— Еге, мабуть щось помішало прийти, бо прийшов би... він же обіцяв прийти, — сказав Прокіп.
— А може він і зовсїм не хтїв прийти.
— Чи вже-ж ми так нещасливі, що й бідні нами гнушають ся... чи не піти-б хиба в друге єго попросити!
— Та може він ще прийде, — сказав Прокіп. Коли ось рипнули сїнешні двері і в хату ввійшов Микола.
— Здрастуйте! 3 сьвятим вечером будьте здорові, — сказав він, поклавши на стіл три колачі в старенькій хустинцї і віддаючи Присцї білу чубату курку.
— Ой, Боже-ж мій! Не треба, не треба, — сказала Приська. — Ви-ж бідні.
— Нї, нї, візьміть, — сказав Микола.
— Та візьми вже, Присько, — сказав Прокіп. — Ти-ж знаєш, що дає біндний чоловік, то того не треба цурати ся, бо воно дорожше золота.
— От спасибі вам! — сказав Микола, зітхнувши. — Нехай вас Бог нїколи не забуде, що ви мене бідного отсе тепер не забули.
Взяла Приська курку, розвявала їй ноги та, звязавши їй клоччям крила, пустила їй під піч.
— А я хїів було отсе знов та звати вас, — сказав Прокіп,
— Нехай вам Бог дає всего, чого ви тільки у него попрохаєте за вашу ласку до мене, — сказав Микола. Він ще щось нїби хтїв казати, але замовк, бо щось у горлї в него наче здавило.
— Ми думали, що ви вже й не прийдете до нас, — сказала Приська.
— Коли-к дїти! Поки-то їх повкладав спати...
— А чом же ви нїкого з дїтий з собою не взяли? — спитала Приська —Нехай би прийшло було котре небудь, повечерило-б і воно в нами.
— Нехай уже сплять... сказав Микола.
— Ну, будемо-ж вечеряти, — сказав Прокіп.
Швидко Приська запалила воскову страстну сьвічку і поставила її перед образами, потім вигорнула в запічку жару, поклала єго в покришку і, поверх того жару насипавши ладану та смирни, що принесла з собою колись з лаври, ходила до Києва на прощу, почала ним курити понад столом та поперед образами, що були пообвішувані білими гарно пообшиваними заполочию рушниками. Потім, висипавши той жар з покришки знов у запічок, вона почала з Прокопом молити ся до образів, а Микола впав на вколїшки і почав бити поклони.
Сїли вечеряти.
Перед вечерею, як і скрізь водить ся, Прокіп налляв з бутлї, що стояла на столї, чарку горівки і випив єї до Миколи, як до гостя — до дорогого чоловіка.
— Ну, будьмо здорові, —сказав він до Миколи. — Дай вам, Боже, щастя, та щоб ви здорові були, а помершим душам пошли, Господи, царство небесне!
— Дай, Господи.. дай, Мати Божа! — сказав Микола, і на очах єго показали ся слези.
— Тай перетерпіли ви, мабуть, тодї, як ото ви нездорові були. Як згадаю, як ви тоді мучились, то аж на серцї тяжко робить ся. Па- мятаете, як ото я до вас колись заходив? Ви тодї лежали, та молили ся Богови, що Він на вас смерть надіслав...
— Ой, Боже мій! потерпів я тодї муки. Як би не батюшка, то може-б у землї і зогнив би досї. Такі муки були, що здавалозь, як би хто ніж у серце засадив, то лекше було-б. Нехай батюшку Господь не оставить, як вони мене не оставили: вони для мене десь і дохтора вистарали ся. Усї тоді для мене були забули, сестри рідні — і ті мене тодї були покинули, тільки батюшка та ви про мене тодї й не забули... Нехай вас Господь не забуде на сїм і на тім сьвітї. Як би ви не сказали були батюшцї про мої муки, то, кажу, був би я давно уже на тім сьвітї, а дїти круглими сиротами позістали ся-б і пі-
