Українї, як в Галичинї і на Буковинї керму народної справи; та се инакше і бути не може, бо-ж тільки народовцї старають ся природним способом через народну просьвіту, через мирні зносини з нашими сусїдами і з правительством — піднести свій нарід морально і матеріяльно, і придбати для сего великого народу помежи другими культурними народами приналежне єму місце. Розуміє ся, що наші наймити, перевертнї, що відцурались свого народу, не раді такій мирній продуктивній народній роботі; а не раді сїй роботі також і наші радикали-социялїсти, бо сї раді би нараз змінити всї теперішні суспільні порядки, та для того мирна розважна патріотична народна робота сьвітлих і щирих наших теперішних провідників їм за повільна, за ретроґрадна.
Так наші наймити-перевертнї, як і радикали-социялїсти раді би видерти керму народної справи з теперішних рук наших патріотів-народовцїв; відти походить одже сї приязні зносини межи москвофілами і радикалами, відти походить і ся вражда, з якою кинули ся на превелаку шкоду нашому народному розвиткови в послїдних часах москвофіли і радикали на мирну і поважну роботу наших щирих патріотів. Віча в Бродах та в Турцї були відгомоном сеї вражди, та се саме приготовляє москвофільска львівска „Русская Рада“, котра скликує нове віче на 2-го лютого с. р. до Львова.
Не чесна та й не розумна така рунуюча робота взагалї, а тим менше там, де, як у нас Русинів, шкода кождої марно страченої хвилї, кождої марно страченої сили. Нам не роздроблятись на партиї, нам лучити неї робучі сили до спільної народної працї, нам треба як найбільшої згоди, ба як каже народна пословиця: „згода будує, а незгода руйнує“.
шли-б по сьвіту старцювати, — сказав Микола і по єго обличчю скотили ся дві слезини. — Спасибі вам, спасибі вам... По вік за вас молити мусь ... і простїть минї, що я перед вами дуже винен...
— Не винні ви передо мною, а хоч може чим колись і провинились, то я не памятаю сего і вам прощаю.
— Ох, винен.. дуже винен...
— Ну, годї про се балакати, бо вечеря застине. Тай не такий завтра день, щоб про се тепер балакати. Молїть ся Богу. що він підвів вас. — Ну, будьмо-ж здорові. Нехай нам усїм і добрим і злим добре живеть ся.
— Дай Боже! — сказав Микола, тяжко вітхнувши.
Випив Прокіп чарку горівки, випив Микола, випила й Приська всю чарку ради сьвятого вечора, бо в инший час вона зовсїм не пила горівки.
Почав вечеряти.
— Спасибі вам, Миколо, що ви отсе прийшли до нас. Ми вами дуже рад, ми щасливі... сказала Приська, кінчаючи вечерю.
— Ви раді, ви щасливі, а як би то ви знали, як то минї тяжко на серцї... Як би то ви знали. — сказав Микола, поклавши свою ложку, і почав рукавом утирати свої слези. — Як би то ви знали....
— Що се з нами сегодня стало ся? спитав Прокіп. — Якесь у вас горе лежить на серцї. Може нам чого треба, то ви скажіть, і ми вам з великою охотою запоможемо.
— Запоможемо! Нї, моєму горю нїхто не запоможе, окрім Бога єдного, та він тепер зовсїм від мене одвернув ся, бо я грішник, тяжкий грішник. І не сегодня минї тільки тяжко: минї тяжко від того часу, як умер ваш, Прокопе, батько, а ще тяжче менї стало від того часу, як ви, спасибі вам, запомогли менї тодї, як я був слабий, дуже мучив ся, а сегодня, з того часу, як ви мене до себе позвали на отсю вечерю, менї найтяжче, стало. Бо ви добрі, добрі до свого порога.. Як би отсе був живий ваш батько, то менї лекше було-б. Я-б перед ним у всему признав ся, і може тодї полекшало-б, а то єго тепер немає... Нехай над ним легко земля держить ся! Добрий він чоловік був, та я був Іване, прости менї, — сказав Микола, призиваючи Прокопового батька. — Дай тобі, Боже, царство небесне! — казав він, заливаючись слїзьми. — Дозвольте вже зза стола вставати, — дякувати.. Богови молити ся.
— Ну, звиняйте! — сказав Прокіп та Приська і вставли зза столу.
Клопіт з панотцем. Ледво поховали ми нашого любого панотця Авраама Андрійчука, аж ось і цїла біда звалила ся на нас. Консистория назначила спершу панотця з Садаґури, щоб тимчасом завідував парафією, а потім прислала нам на завідателя панотця з Нових Мамаївцїв о. Попескула, котрий не то що говорити до нас не вміє, але так страшно калїчить нашу мову, що годї стримати ся від сьміху і при найсьвятїйших річах. А знали ми єго вже здавна, бо маючи пів села кревних в Нових Мамаївцях,зчаста там навідуємо ся, та нераз вже чули о. Попескула. Довідавши ся про сам замір консисториї, надїлити нас таким панотцем, написали ми ось яке письмо до консисториї, котре Вам посилаємо (А чому пишете до консисториї по нїмецки, чому не поруски? — Коли впоминаєте ся за тим, щоб ваш панотець говорив до Вас добре поруски, то і самі говоріть поруски всюди і до всїх. Ред.):
„Ми смиренно підписані осьміляєм ся подати до нашого найвисшого душпастиря всїх православних християн на Буковинї і до нашої духовної власти отсю просьбу: Через смерть нашого дорогого душпастиря Авраама Андрійчука ми остали сиротами, Тимчасом придїлено нам пароха з Садаґури на душпастиря, і єго ввів в нашу церков впр. о. протоєрей і віддав єму веденє парохії в руки, доки не настановить ся для нас парох. Ми тим зовсїм задоволені, але не можемо згодити ся на те, щоб, як ми се напевно дочули ся, мав прийти до нас на пароха сотрудник з Нових Мамаївцїв, що тепер придїлений там до помочи для хорого пароха. Ми дуже часто мали спосібність, навідуючись до своїх кревних в Нових Мамаївцях, пізнати того панотця і чути, як він служить службу Божу.
Ми привикли до таких панотцїв, що межи нами зросли і межи нами виховали ся, котрі владають нашою рідною мовою так само як і ми, і не розуміємо вивчених церковнословяньских слів; і було би се нам дуже прикро, коли-б ми, господарі, мусїли учити ся мови панотця а не він нашої. Ми не маємо виставляти сьвідоцтва для панотця, призначеного для нас з Нових Мамаївцїв, але застерігаєм ся против того, щоб він до нас прийшов, і просимо нашого найвисшого душпастиря і єго консисторию, щоб вислухали нашої просьби і нам за панотця не накидали сутрудника В Нових Мамаївцїв, а прислали нам такого пароха, котрого ми-б радо могли повитати; бо як прийде до нас той сотрудник, то таке зарядженє прожене нас в нашої рідної церкви; проте просимо впр. архпєп. консисторию, щоб не давала до нас завідателя а пароха, котрий би докладно знав нашу рідну мову.
Ширівцї....“
На те письме з-їхав 26-го грудня 1891-го р. сов конс. о. Реус до Ширівцїв і остановивщи ся коло коршми, зикликав двірника Костенюка і видїлових Мекетейчука, Порайка, Лугового і Бойка та ще й викричав ся на них за те, що вони таке письмо написали до консисториї; але вони відповіли, що самі з власного почину, нїким до того не присиловані списали і подали се письмо і ще раз застерігають ся против такого сьвященника, що не вміє по руски. Та не помогло се нїчого, бо по. Реус сказав, що Попескул уміє по руски; вже 2-го сїчня впровадив в нашу церков протоєрей о. Попескула. Ну, і правда, що вміє, бо як заговорив до нас перенявши завідательство, то так, як би ножем попід саме серце різнув. Ось вам єго промова до нас: „Людня! Менї дала консистор поронка, аби я була у вас за панотец, а я мусїла слухати та поронка. Я не прийшла на своє воля!“ Оттаких нам дають за панотцїв, оттаке діє з нами владика і єго консистория, і не знати, що вже нам почати, щоб добити ся бодай того права, щоб нашій рідній церкві говорив до нас паотець та научав нас по нашому. Кажуть, що в нас всїм рівне право, а нам годї добити ся бодай такого права, щоб мали свого рідного панотця. Поможіть нам та порадьте п. редактор!
(Від Редакциї: То що у вас сл дїє, таке дїє ся скрізь по Буковинї в руских парафіях. От в Лужанах стало ся таке саме і так завсїгди буде дїяти ся, доки не станете всї за своє право і не зажадаєте, щоб ви мали свого руского православного владику, і свою руску православну консисторию; — тодї будете мати і своїх руских та рідних православних пацотцїв, бо от бачите. як румунизатори дбають про нас Русинів. Збирайте ся проте всї покривджені таким чином православні Русини до купи, йдіть до нашого п. президента краєвого, пишіть письм до п. мінїстра просьвіти а нарештї предложіть просьбу і нашому найяснїйшому цїсареви і молїть, щоб роздїлено бук. прав. архидієцезию на руску і волоску дієцезию, бо аж тодї будете мати спокій, аж тодї дійдете до свого права; і то одно вам помочи може, як будете самі твердо стояти за свої права. Пильнуйте-ж ся, щоб ви не були нїчиїми попихачами!)
Третє засїданє ради державної по різдвяних і сьвятах відбуло ся 8. л. сїчня. На се засїданє явило ся ще немного членів, а межи иншими не було на нїм руских послів. Президента дра Смольку, котрий недавно тому був хорий, повитали посли, коли він явив ся на своїм прездіяльнім місцї, дуже симпатично. Др. Смолька повідомив палату о іменованю ґр. Кінбурґа міністром.
Межи відчитаними петициями була петиция руских женщин зі всхідної Галичини і Буковини о дозволенє женщинам ходити на унїверситети і о основанє жіночої ґімназиї в Стрию. Внесену передом петицию праского товариства жіночого „Мінерна“ о дозволенє ходити женщинам на факультет медичний і філософічний передала палата правительству до близшого розлїду. Рівно-ж передала палата петицію, що до переложеня щорічних вправ войскових на май і жовтень правителсьтву, щоби воно єї близше розглянуло. Дальше переведено на сім засїданю веріфікацію виборів, межи иншими вибору ґр. Мечислава Борковского.
На слїдуючім засїданю здавав референт ґр, Кавніц справу з спімнених повисше петиций товариства женщин „Мінерва“ в Празї і з петицій галицких і буковиньских женщин. Справоздавець вказав на инші держави, в котрих вже є наукові заведеня для висшого образованя женщин і на успіхи, яких досягло товариство „Мінерва“ в Празї в своїй приватній школї середній. В многих европейских державах не
