 |
НА ПОКАЗ.
|
 |
|
БУКОВИНА. Виходить що тижня в пятницю.
|
Редакция і Адмінїстрация Оповіщеня і прилоги |
Ч. 3.
Рочник VIII.
Чернівцї, дня 17-го (лат. 29-го) сїчня 1892.
Послїдними часами паговорено прилюдно на вічах і написанр в руских часописях чимало про пекучу потребу солїдарности і консолїдациї руких сил, та і дуже важна се справа; бо-жвід сего залежить безперечно живійший поступ повного розвюю нашого народного житя, від сего залежить наша народна повага, наше значінє в в ширшім сьвітї, наш моральний вплив на політичні і суспільні стосунки бодай в тих краях і державах, де Русини проживають в дуже поважних масах.
Длятого то і ми, яко одинокий орґан буковинської Руси, вважаємо се за наш сьвятий народний обовязок, застановити ся докладнїйше, без пристрасти, цїлком предмтово над сим для кождого правдивого патріота преважним питанєм, а іменно над причинами дотеперішної невдачі консолїдациї сил у Русинів. Ся невдача стоїть безперечно в тїсній звязи з загальною невдачою нашої, так давнїйшої, як і теперішної рускої суспільности. Брак віри в животну силу свого народу, проте обожанє лише чужої дочасної матеріяльної дикої сили, продайність і політикованє на власну руку; брак шляхотного чутя горячої любви для свого питомого, брак одже правдивого патріотизму, а кромі сего плиткість в поглядах на хід загального поступу і розвою людского житя, і по найбільшій части цїльковита духова мертвова, се були і є ще тепер нещастя і прикмети загалу нашої рускої суспільности.
Тільки така нещасна суспільність могла видати партию москофльську, або лучше сказати, партию народних зрадників, могла видати таких Маркових, Мончаловских, Купчанків, що лише в дикім московским царославію добачають правдиве людске щастє, а властиво бляґуютьсвоїм не зрячим братам, що лише там наше правдиве щастє; тілько така нещасна суспільність, як наша руска, могла видати таких мізерних людий, що за марний гріш запродали свою душу, та стали найзавзятїйшими ворогами щирих своїх братів, щирих руских патріотів, що не щадять нї труду, нї грошевих жертв для здигненя свого народу з теперішної єго моральної і материяльної немочи; тільки така нещасна суспільність, ямнаша руска, могла видати таких виродних синів рускої неньки, яких не мав ще другий нарід, таких виродних синів, що осьміляють ся насьмівати ся зі свого найдорожшого, бо одинокого народного скару, зі своєї прекрасної милозвучної, сьпівної рукої мови, та називати єї тілько жарґоном московскої мови, помимо того, що ся мова вже давно вживає ся і в середних школах і на унїверситетї і в урядах і в парляментї; тілько така, можна сказати, хора суспільність, як наша руска, не цурає ся приймати безвстидні, бляґерскі смаровила сказаних запроданцїв, називати сї мізерні і нїкчемнї смаровила: „Галицкая Русь“, „Страхопуд“ і „Русская Правда“ — своїми орґанами, та приймати таких мізерних запроданцїв як Маркова, Мончаловского, Купчанка — до участи в народних вічах і в других руских зборах. Тілько така незріла суспільність, як наша руска могла видати таких зарозумілиї, нетолєрантних, аґресивних наших радикалів-социалїстів, що маловажать национальне питанє, що не узнають народної карности, що маловажать патриотичні чувства, та обсьмівують кождий і найпатриотичнїйший труд, що не вийшов з їх табору, маловажать або навіть засуджують кождий народний здобуток, що наперед не мав апробати зі сторони їх неомильних проводирів; тілько така незріла суспільність, як наша руска, може підтримувати так звану тверду партию, що в уживаню мішанини мертвих язиків, в уживаню нашому народови незрозумілої мішанини старо-стловяньского і церковно-руского язика та в букві „ъ“ добачує цїле спасенє нашого народу. Чи можлива одже наразї консолїдяция всїх тих наших дотеперішних противників з партиєю народовцїв, котра стоїть до тепер сама одна на чисто народнім ґрунтї, цїнить високо вагу национального принипу для розвою і зміцненя сили руского народу? Ми сьвято переконані о сїм, що тепер наразї консолїдация всї руских сил абсолютно неможлива а вже-ж нїколи не може наступити консолїдация з партиєю наших запроданцїв. Годї бо споїти всї ті по части вже цїлком зігнилі, по части ще дуже хорі, по части ще незрілі елємєненти для народної праці в оден здоровий орґанїзм.
Гниль треба з корінєм усунути, хоробу радикально вилїчити, незрілі мусять вперед дозріти, та аж тодї може наступити консолїдация всїх руских сил, аж тодї може руский нарід станути одноцїльним здоровим орґанїзмом, що буде в станї удержати народну карність, пізнати і шанувати народні чесноти, та удержати послух і пошанованє для народних проводирів.
Поки що мусять ще довго самі патріоти-народовцї щиро і мозольно працювати над нашим народним відродженєм, мусять працювати над
Притьмом вибіг зза столу Микола і повалив ся до образів навколїшки.
— Мій Господи! прости менї і дай мені сили сказати отсїм людям про те, що давно уже давить моє серце, бо вони нїчого не знають і дивлять ся на мене добрим і непорочним оком і щирим серцем прихиляють ся до мене — страшного свого ворога, — якось чудно він проговорив і, вдаривши кулаком себе в груди, як сніп повалив ся ниць до образів.
— Іване! Іване! Як би ти живий був, та ти тепер далеко, десь в царстві Божому витаєш і не бачиш, як я спокутую свій гріх, що вчинив я перед тобою. Але ось син твій, дїти твої, і я перед ними, одкрию ся в своєму гріху. Може хоч вони простять менї, — бо я й перед ними винем, — то менії лекше стане... Як би не я, то ти-б може й досї живий був і дїти-б тобою тїщили ся, — в пів голоса говорив Микола, захлипуючись. А Прокін та Приська стояли нї живі, нї мертві і не знали, що їм робити.
— Господи! дай сили... дай сили, — якось крикнув Микола і, схопившись повалив ся Прокопови в ноги.
— Та що се з вами стало ся? — крикнув Прокіп. — Встаньте, встаньте! Так не слїд — вам, старому чоловікови, робити передо мною. Встаньте ради Бога! — крикнув Прокіп і кинув ся до Миколи, щоб єго підвести.
— Нї, нї, не силкуй ся. Дай моїй душі волю... нехай вона тобі скаже, чого їй тепер так тяжко. Прокопе! пожалїй мою душу... Як би ти знав, — крикнув Микола, обхвачуючи руками Прокопові ноги.
— Ой, Боже мій! що се тільки дїєть ся? Ще люди, боронь Боже, почують, позбігають ся... Нате ось води навийте ся, то може полекшає, — крикнула Приська, подаючи Миколї кухоль води і витираючи рукавом слези, що котили ся по єї обличчю,
— Нї, нї, сего менї не треба... вода менї не поможе. А люди як почують, то нехай збігають ся: як воші прослухають, що я буду говорити, то від сего менї лекше стане. Я всему мирови свій гріх розкажу. Дай, Господи, тільки менї на те сили. Слухай, Прокопе, що я буду казати. Слухай і ти, Присько, та добре слухайте!
— Ну, то кажіть, — сказав Прокіп.
— Як був твій батько молодим, ще як він паробкував, — почав Микола, ставши навколїшки, — то закохав ся він в одну дївчину, І я ту дївчину кохав, та кохав, як нікого в сьвітї так не кохав. — Я був бідний, а батьки теї дївчини були богаті, і. вони тільки посьміяли ся надо мною, як я заслав до них своїх старостів. Пішов я після того в далеку сторону, заробив, там грошенят, розжив ся на воли і почав чумакувати. Щастило менї в чумацьтві і я тїшив ся; не тим, що гроші в мою руку котили ся, а тим, що думка в мене була таки одружити ся з Мариною, що тебе, Прокопе, на сьвіт народила; Два роки чумакував я, а потім продав свої, воли та й повернув до дому, та тільки не на свою радість: бо Марина вийшла заміж за твого батька. Запив я після того: думав залити горівкою своє горе. А коли бувало стріну ся з твоїм батьком, то так і хтїв кинутись на єго, хтїв єго задавити, нїби свого ворога... Чи повіриш, Прокопе? А раз зайшов я до церкви не Богови молити ся, нї: не до Бога тодї зовсїм мені було, а що-б хоч глянути на свою Марину, бо я знав, що вона була тодї в церкві. Ввійшов в церкву, як глянув на Марину, то й усе в сьвітї забув : такою тоді вона менї хорошою здала ся. Стою я в церкві та дивлю ся на неї й очий своїх з неї не звожу, а вона, сьвята душа, і не глянула на мене й оком на мене не скинула. І здавила моє серце велика ревність.
„Нї, сего не буде, — думав я тодї, — щоб. мій ворог володів такою красою“, А який ворог, щоб хто спитав тоді у мене, то я-б І не сказав. Заворушили ся люди й почали з церкви відвідати. Вийшов-і я з церкви, став серед ву-
