консолїдациєю своїх сил, мусять викоріняти всї свої дотеперішні хиби, про що ми піщнїйше ще поговоримо, та нїяк не сьміють дати ся відвести від правдиво людскої роботи нї грозьбами і насьмішками своїх противників, нї малим успіхом своєї працї, котра що йно ставляє підвалину для великого народного дому, для великої народної сьвятинї.
лицї, та й думаю собі: „Нехай хоч тут її побачу, хоч словом з нею перекину ся“. Стою я та отак думаю, коли бачу — й вона іде, сьвята та непорочна. Я до неї: „Чи пізнала?“ питаю. — „Пізнала“) каже. А я аж затрусив ся було. „А чи любиш мене тепер, як і перше любила?“ — „Що ти у мене питаєш ? чи ти хиба здурів? — каже вона — „Ти-ж знаєш, що я заміжня“. — „Знаю“, якось крикнув я тодї і кинув ся до неї, щоб її поцїлувати... Чи повіриш, Прокопе? Я хтїв поцїлувати твою матїр, серед вулицї своїм диявольским поцїлунком, я хтїв твою матїр опорочити. — „Геть!“ крикнула вона і так пхнула мене в груди, що я аж повалив ся серед вулицї. Впав я та лежу, та гірко плачу, а люди йдуть біля мене з церкви, та з мене чумака сьміють ся. І рішив ся я на зле дїло, на помсту за мою неправду. І на яку помстуІ Слухай Прокопе, добре слухай....
„Пішов я знов в далеку сторону і з батьком твоїм, як слїд, як з братом, розпрощав ся, а в серцї свому я грів тодї страшну помсту — злу гадину. Проблукав я по сьвітї з пів року, а потім знов повернув до дому, ішов я до дому не тими шляхами, де люди ходять, а тими, де хижі зьвіри тільки блукають: усе ярами та лїсами. Швидко й до села свого я добрав ся і засїв я у чагарнику, у тому самому, що й тепер він росте, щоб пересидїти там до вечера. Настав вечір, за ним північ, а пішов я лугами та городами до оселї, Прокопе, твого батька. Я знав, що батько твій часто бувало ночує в клунї, і я думав було єго там застати. Підправ ся до самої клунї і як раз застав, що батько твій спав в клунї; а ворота були зачиняні... Прокопе! слухай... Я хтїв єго нарізати, але роздумав і підкравшись до воріт. запер їх знадвору, та зараз і піднїс під стріху сірника, а потім швидке туди, звідкіль прийшов. Що далї було, не знаю, бо я біг і не озирав ся, і довго менї смітила дорогу клуня твого батька... Ти плачеш, Прокопе, плачеш через мене... Вий же мене, Прокопе, бий в голову, — крикнув Микола, знов обхвачуючи Прокопови ноги. — Бий мене та тільки прости менї.
— Тяжким каменем лягають ваші слова на моє серце, — сказав Прокіп. — Бодай було під вас їх і не чути.
— Простїть менї, простїть, та дайте менї договорити, бо ще не все, дай душі моїй волю....
— Кажіть уже, кажіть, коли казати почали, — сказав плачучи Прокіп.
— Слухай же, Прокопе! Проблукав я по сьвіту ще років зо три після того, а далї й повернув до дому. Не думав я застати Прокопе, твого батька живим, бо думка в мене була, що він в клунї і угорів, та нї: якась спасена душа відчиняла єму ворота в кору і він вибіг. Як він біг з клунї, на єго впав огонь і висмалив єму очі, то я єго сліпим і застав. А мати твоя не видержала: вона вмерла з переляку, тебе на сьвіт породивши, щоб ти, Прокопе, вислухав за своїх батьків мою страшну сповідь. Тобі вже четвертий рік тодї був, як твій батько пішов через мене на той сьвіт. Я, окаяний, ще ходив і прощати ся з твоїм батьком перед єго смертю; він тодї добрий був до мене, бо він і не знав, що на той сьвіт іде він через мене; він просив мене, щоб тобі, Прокопе, був я за батька, і се тяжким каменем лягло на моє серце. І хтїв я тодї признати ся єму в своєму гріху, та люди тодї мішали менї се зробити. Так я і зістав ся з великим гріхом на душі і нїкому про свій гріх не признав ся, і на сповідї не признав ся, бо бояв ся. Тяжко, Проколе, на дущі великий гріх носити. Думав, як оженюсь, полекшає, але не полекшало: ще гірш наче стало. Та й жінка не довго жила: на шестому роцї, як побрались, вона і вмерла. А тут ти виріс менї на мою муку. Бо ти був завше до мене добрий, і се мене ще гірш мучило.. Тепер ти бачиш, Прокопе, якому ти ворогови поміг в бідї і якого ти ворога зазвав до себе на вечерю, на сьвяту вечерю... Прости-ж менї, Прокопе! Я знаю, що, як ти менї простиш, то й батько твій менї простить і Бог менї простить, — крикнув Микола, знов обхвачуючи Прокопові ноги... Прости, Прокопе, прости...
— Встаньте ж, Миколо! Великий ваш гріх
