звѣрскои пажерливости такожь и приходскій до̂мъ отця Захарія.
Вже були недалеко шатра пашѣ, зъ котрого долѣтали звѣрски̂ реготы и дики̂ оклики радости зъ побѣды. Турчинови сильнѣйше почало бити ся серце: во̂нъ дививъ ся на нещасну гарну жертву и усмѣхавъ ся лукаво. Однакъ шатра не було видко; чорный густый дымъ залявъ туманомъ землю такъ, що на ко̂лька кроко̂въ передъ собою не можна було нѣчого добачити. Але Турокъ такъ бувъ оголомшеный радостію, що не зважавъ, куды иде, и не чувъ тупоту за собою босого пятнайцятилѣтного хлопчины Прокопа, що зъ цѣлои силы гнавъ за нимъ.
Хлопчина бувъ обсмаленый, подрапаный, босый, въ одно̂й сорочцѣ, въ рукахъ тримавъ знесену до горы тяжку сокиру. Доганявъ турчина, копаючись босыми ногами въ глубоко̂мъ снѣгу.
— Я зъ дупла вербы бачивъ, якъ во̂нъ понѣсъ Марусю отця Захарія, и не помыливъ ся! Отъ якъ спѣшить зъ нею! — говоривъ хлопець до себе, здоганяючи Турка.
Вже бувъ коло самого Турка. Серце єму забилось сильно, кровь вдарила въ лице, руки и цѣле тѣло затряслось нервово… и зъ розмахомъ спустивъ важку остру сокиру и роздвоивъ нею голову Турка.
Брызнула горяча кровь на хлопця. Ворогъ по-
