— Хто вы за одни̂? Ходѣть близше, не бо̂йте ся! — загомонѣли люде до дѣтей.
— Тату найдорожшій! — крикнуло одно.
— Мамусю золота! — крикнуло друге.
И дѣти кинулись до родичо̂въ, одно до отця Захарія, а друге до однои женщины, що стояла зъ малою дитиною на рукахъ.
— Доню моя найдорожша! — скрикнувъ здивованый отецъ Захарій, по̂знаючи въ лахахъ свою любу донечку Марусю. — Где ты була, моя ласто̂вочко? Та я думавъ, що ты полонена ворогомъ або и не жиєшь вже!…
И отець зарыдавъ зъ ненадѣйнои радости.
— А я думала, що не побачу бо̂льше тата! — мовила Маруся. — А мамы нема?
— Нема, голубко!…
И замовкли.
— А где ты сховалась и по якому, моя донечко? — пытавъ отець Захарій по хвили.
— Онъ той хлопець Проко̂пъ, що прийшовъ зо̂ мною, що теперь онъ въ обо̂ймахъ матери, той спасъ мене во̂дъ неминучои погибели зъ рукъ Турка. Въ снѣ снила я чудовый образъ и у нѣмъ недоставало менѣ мамы, а коли я пробудилась, була я вже на рукахъ страшного Турка, що нѣсъ мене кудысь. Зъ переляку я стратила память,
