спустошеню турецко̂мъ зъ-передъ десяти лѣтъ. Найменьшого слѣду по то̂мъ нещастю не лишилось. Мѣщане забули за ту страшну но̂чь, бо зъ того часу не було нѣякои чутки о поганыхъ Туркахъ. Часомъ лишь прогомонѣла вѣстка межи народомъ, що Запорожцѣ во̂дперли надходячихъ Турко̂въ, або що сами̂ выправлялись до нихъ въ гостину и во̂дплачувались имъ за давни̂ кривды, заподѣяни̂ поганиномъ христіяньскому рускому народови. Таки вѣстки успокоювали наро̂дъ и во̂нъ поволи цѣлкомъ ставъ забувати на непрошеныхъ дикихъ гостей зо̂ сходу.
Въ три роки по описано̂мъ нападѣ турецко̂мъ умерла Прокопова мати, лишаючи двое сиро̂тъ. Отець Захарій взявъ Прокопа и его сестричку Маланю до себе на выхованє.
И во̂дъ тогды зновъ повеселѣйшало въ хатѣ отця Захарія. Забули за горе и житє по̂йшло своимъ ладомъ. Маруся зъ Маланою заходились въ домово̂мъ господарствѣ, помагаючи у всѣмъ одна друго̂й. А Прокопа отець Захарій ставъ учити дяко̂вства та письма.
— Ты уратувавъ мою найдорожшу донечку, потѣху моихъ старшихъ лѣтъ, — казавъ при то̂мъ до свого выхованка — и за тоє винна она тобѣ своє житє… Тому, коли при Божо̂й и моѣй помочи выйдешь въ люде, во̂ддамъ тобѣ Марусю за подругу…
Невымовно тѣшивъ ся тымъ Проко̂пъ и ста-
