що колибъ не Маруся, такъ ты выправивъ бы ся зъ нами сейчасъ на Сѣчь и лицарь бувъ бы зъ тебе хоробрый!
— Такъ, правда ваша! — сказавъ дивуючи ся тому Проко̂пъ. — Незадовго маємо повѣнчати ся зъ Марусею! Але зъ-во̂дки вы се все знаете?
— Якъ же менѣ не знати, твому колишнему сусѣдови зъ Корсуня?
— То вы зъ Корсуня?
— Тажь такъ!
— Ну, а я думаю, зъ-во̂дки вы могли бъ чути про мене!
— Не лише про тебе, але и про твою Марусю знаю, що она гарна собѣ зъ бѣса, хотяйби и на очи нѣколи не бачивъ єи! Ты, хлопче, не вартъ єи, хоть ты выбавивъ єѣ зъ рукъ Турчина.
— Чому?
— Така краля, якъ Маруся, хиба якому полковникови або сотникови пристоить, а не тобѣ.
Проко̂пъ мовчавъ, а козакъ зъ Корсуня дальше говоривъ на ту саму тему.
— Отъ коли ты, якъ кажешь, діякономъ колись зо̂станешь,то ты значить трохи ученый! То й найлучше зробишь, если по̂йдешь зъ нами на Сѣчь. Тамъ швидко дослужишь ся чину старшины, а тогды пристойнѣйше тобѣ буде, зъ такою кралею повѣнчатись. Розумѣєшь?
Довго єще намовляли козаки Прокопа; довго
