— Приснивъ ся, дорога Маланю, сеи ночи! — крикнула весело Маруся.
— По якому-жь снивъ ся тобѣ, розкажи?
— Снилось менѣ, що гдесь стрѣчаюсьзъ нимъ ось-тутъ въ садѣ и ставъ говорити менѣ, що приѣхавъ по мене гдесь ажь зъ Кієва, кажучи: мушу взяти тебе зъ-во̂дси, а то незадовго Турки прийдуть и готови̂ тебе полонити. Дальше не тямлю, що снилось менѣ; знаю лише, що щось дуже гарного, и я дуже жалую за тымъ сномъ. И теперь той сонъ не може менѣ зъ головы выйти; во̂нъ мусить якесь значенє мати доконче…
— А Богъ єго знає! — мовила Маланя. — Часомъ сонъ не змилить и правду скаже, а часомъ сонъ отъ… мара. Поживемъ, такъ и побачимо.
На то̂мъ они замовкли и такъ мовчки по̂йшли безъ найменьшои цѣли ажь на конець приходского саду, по притыкавъ до широкого степу, розтягаючого ся непрозримымъ просторомъ. Въ то̂мъ мѣсци була брама выѣздна на головный шляхъ, що прорѣзувавъ степъ до Чигирина.
— Ходѣмъ та посѣдаемъ на валѣ! Зъ-во̂дтамъ такій гарный видъ на широкій зеленый степъ! Я дуже люблю оттакъ сидѣти на то̂мъ валѣ и дивитись въ безкрайный степъ и думати о щастю… — казала Маруся…
— Добре ходѣмъ, посѣдаємо тай подивимось! — згодилась Маланя.
