Въ то̂мъ старшина козацкій глянувъ на валъ, а быстрый поглядъ єго стрѣнувъ ся зъ поглядами застрашеныхъ дѣвчатъ. Дѣвчата змѣшали ся.
— Доброго здоровя, дѣвчата! — поздоровивъ старшина козацкій.
— Дай Боже! — ледво выповѣла боязко и соромно Маруся.
— А чи застали мы дома отця Захарія? — пытавъ козакъ.
— Застали!… — во̂дповѣла Маруся.
— Може-бъ вы зъ ласки своєи позволили въѣхати намъ въ дво̂ръ та звелѣли отворити браму! — просивъ козакъ.
Дѣвчата якъ двѣ пташки пурхнули зъ валу
— Заразъ! — во̂дозвалось за ними.
За хвилю старый дѣдъ во̂дчинивъ браму и козаки уво̂йшли на просторе подво̂рє. Они пустили конѣ, а старшина козацкій, шепнувши щось до товаришо̂въ, лишивъ ихъ середъ подво̂ря, а самъ по̂йшовъ до рундука, где стояли дѣвчата.
— Просимо близше всѣхъ! — промовила румянѣючи Маруся. — Але отець Захарій тепер въ церкви, тому єсли не пильно вамъ, просимо до господы во̂дпочати, бо вы певно зъ далекои дороги.
Козакъ, зближаючись до дѣвчатъ, чогось мѣнивъ ся издавалосьдрожавъ цѣлымъ тѣломъ; видко було, що бажавъ вымовити щось, але не мо̂гъ.
