Вже давно но̂чь лѣтна загостила на землю.
На приходствѣ все спало, лише Маруся зъ Прокопомъ проходжувались по садѣ та розмавля ли про те, що було, та про те, що буде. Соловейко тьохкивъ, розливаючи сво̂й чистый голосъ по садѣ и далеко̂й околици.
— Въ то̂мъ, що ты по̂йшовъ, Прокопе, на Сѣчь, — говорила Маруся — єсть щось загадочного…
— Зъ-во̂дки ты се можешь вносити?
— Слухай, нѣ зъ сего нѣ зъ того взяти лишити все и по̂йти въ козаки! Адже тобѣ нѣхто зъ насъ не дошкулявъ, щобъ тобѣ годѣ було ажь выдержати?
— Правда твоя, дорога Марусю, що здавалось не мавъ я причины утѣкати до козако̂въ; але она була…
— Скажи, яка?
— Я дуже бажавъ научитись боронити своє мѣсто, сво̂й наро̂дъ и край во̂дъ лютого ворога бисурмена, котрый сто̂лько лиха наробивъ намъ; ну, а того научитись можна було лише на Сѣчи. А що бо̂льше, я бажавъ водо̂мститись на Туркахъ и вже неразъ я пробувавъ своєи силы и хоробрости та не одного Турка положивъ на вѣки ось тою вѣрною шаблюкою!
— Ну, тай ты черезъ тоє по̂йшовъ на Сѣчь?
