кихъ хвиляхъ поважного настрою во̂нъ здає ся лукаво усмѣхавъ ся…
— Гмъ, дивно во̂нъ тобѣ представляє ся, дорога Марусю! Я зъ нимъ проживъ пять роко̂въ и знаю навѣть зъ тяжкихъ досвѣдо̂въ, що во̂нъ дуже щирый и жичливый чоловѣкъ, а до того всего дуже вѣрный товаришь. Тобѣ во̂нъ може выдаватись не такимъ, але я єго дуже добре знаю…
— Може бути, що такъ менѣ выдавъ ся, та ты лучше єго знаєшь…
— А знаєшь ты, пане сотнику, — говоривъ разъ Микита Прокопови — про що я до̂знавъ ся въ Кієвѣ?
— Про що?
— Про тоє, що нашь Свищь єсть шляхоцкій сынъ, якійсь паньскій накорѣнокъ…
— Що ты кажешь?
— Тоє, що чуєшь!
— И може-жь се бути правда?
— Микита коли каже про що, то лише правду! И во̂нъ дальше щось шептавъ Прокопови до уха.
— Та нехай! перебивъ єго Проко̂пъ. — Нехай буде собѣ во̂нъ якійсь паньскій накорѣнокъ, але козакъ зъ него хоробрый, нема що казати!
— Що зъ того, коли я до такого не маю найменшого довѣря! И коли въ Сѣчи до̂знають ся, що во̂нъ ляхъ, такъ тогды во̂нъ не нашь…
