— Є, то все пусте! — махнувъ рукою Проко̂пъ. — Чому довѣря не можешь мати до него? И не потребуєшь въ ко̂нци мати єго, бо во̂нъ не може пошкодити зрадою анѣ тобѣ анѣ менѣ анѣ товариству нашому…
— Хто знає! Та нахай буде по твому! Але єще одно дивно менѣ! Може и ты зауважавъ?
— Що такого?
— Самъ кошовый не має то̂лько грошей, якъ Свищь! У него всегда грошѣ на грошѣ и нѣколи не лучилось такъ, щобъ во̂нъ бувъ безъ грубыхъ грошей.
— Се пусте, Микито!
— Для тебе нехай буде пусте, а для мене оно замѣтне…
И Микита глянувъ однимъ окомъ зъ по̂длоба на Прокопа, замовкъ и бо̂льше нѣчого не згадувавъ про Свища.
А Прокопа трохи непокоило тоє, що довѣдавъ ся во̂дъ Макиты про Свища. Але якъ ставъ собѣ все пригадувати зъ єго житя, то переконавъ ся, що у него не було нѣколи нѣчого такого, щобъ кидало подо̂бне свѣтло на єго особу. Се въ ко̂нци успокоило єго.
Весело на проиходствѣ въ Богуславѣ.
