цею-рабинею мужчины. А здає ся, що оно не повинно такъ бути! Тажь женщина повинна во̂дгрывати въ семейно̂мъ житю далеко бо̂льшу ролю во̂дъ мужчины, бо она потрафить те, що и мужчина и єще може бо̂льше и може посѣдати єще благороднѣйши̂ чувства… Такъ не повинно бути, и якъ не теперь, то маю надѣю, що бодай за сотки лѣтъ женщина выбє ся зъ ярма мужчины, що выбє ся на самосто̂йну волю… Якъ подумаю собѣ, що я дала зъ себе зробити, то сама себою гиджусь! Я була повинна згинути, а не податись якъ безсильна билинка. Красше було-бъ згинути! Нѣ, може-бъ я була и не далась та радше згинула, але одна гадка перемогла мене, гадка, що може я щось зможу зробити хосенного дла мого народу…
Во̂дтакъ она встала, перейшла ся ко̂лька разо̂въ по комнатѣ и выйшла въ ти̂ дверѣ, що передъ хвилею Абдуль.
Вже сонце зъ-укоса во̂дъ заходу заглядало въ зеленый густый кипарисовый садъ, по котро̂мъ нынѣ доволи нагулялась мовь птичка на воли молода туркиня-панѣ и найгарнѣйша та найяснѣйша перла гарему пашѣ Абдуля. Она перебрана въ простый стро̂й рабинѣ, и лише дорогій нашийникъ зраджує, що она не єсть нею. Цѣлый
