часъ гуляє она сама по то̂мъ просторо̂мъ садѣ, бо нынѣ першій разъ отворено ѣй до него вхо̂дъ. Въ нимъ не була до нынѣ єще нога женщины, и бо̂льше нѣчня, кро̂мъ пашѣ та старого огородника и часомъ робо̂тнико̂въ.
Переходячись по городѣ, молода перла гарему все змагалась ити бо̂льше въ захо̂дну сторону саду, мовь що тягнуло єѣ тамъ.
— Чи буде коли конець города въ то̂й сторонѣ? — пытала вже утомлена сама себе и все спѣшила дальше…
Въ конци зъ-помежи деревины зазеленѣвъ густый шуваръ, а тамъ дальше побачила она чудову долинку, въ котро̂й мовь велике кругле зеркало блыщало озеро, по котро̂мъ плывали бѣлѣйши̂ во̂дъ снѣгу довгошии̂ лебедѣ.
— Ахъ, якъ тутъ гарно! — скрикнула туркиня и глянула дальше передъ себе та спинилась.
На друго̂й сторонѣ за озеромъ, вже по̂дъ самымъ высокимъ муромъ, стояла невеличка хатина зъ малыми дверцями и во̂концемъ, а по̂дъ нею сидѣвъ на земли, по̂добравши ноги, старый зъ довгою сивою бородою Турокъ. Во̂нъ щось остривъ, а побачивши туркиню, чогось немовь затревоживъ ся.
— Хто ты такій?! — крикнула до него туркиня, заслонивши лице звоє долонями.
Во̂нъ мовчавъ.
— Кажи, хто ты такій?!
