знає! Я такожь христіянка и такъ якъ и ты нево̂льниця…
Старый зрадѣвъ мовь мала дитина, а опо̂сля нечайно засумовавъ.
— Шкода тебе такои молодои! — сказавъ.
И дальше стали они говорити своєю ро̂дною мовою.
— И не забувъ ты, дѣду, говорити по нашому за сто̂лько лѣтъ тутъ въ неволи?
— Не забувъ и до смерти не забуду нашои мовы! Вже пятьнайцять лѣтъ, якъ чувъ я наше ро̂дне слово, и думавъ, що не доведе ся менѣ бо̂льше почути єѣ; тожь я дуже щасливый ось теперь, почувши ту мову во̂дъ тебе. Менѣ здає ся, що я въ ро̂дно̂мъ краю…
— То ты єще молодымъ, дѣду, до̂ставъ ся до тои гаспедскои неволѣ?
— Молодымъ єще! Мавъ я тогды трийцять лѣтъ, коли напали на наше село въ Кієвщинѣ Турки, спалили єго и мене взяли въ неволю. Мавъ я молоду жѣнку и двоє дѣточокъ та до нынѣ не знаю, чи они лишились живи̂, чи забрано ихъ Въ неволю, чи що…
— А не було нагоды, коли ты бувъ молодшій, утечи якось зъ неволѣ?
— Нѣ, не було? Пятьняйцять лѣтъ бувъ я закованый въ велико̂мъ суднѣ весляремъ на морю и зъ-во̂дтамъ дуже трудно було утечи. А во̂дтакъ
