— Въ темници темно̂й на сыро̂мъ каменю мусять они сидѣти — оповѣдавъ дальше Денисъ — на ногахъ и рукахъ зъ тяжкими оковами желѣзными, а ѣсти лишь два разы на день до̂стають…
— И на що ты, дѣду, показувавъ менѣ и оповѣдавъ про тыхъ нещасливцѣвъ? Я теперь серцемъ дуже болѣю за нихъ, дуже жалую ихъ и поки жити буду, все буду неспоко̂йна о нихъ…
— Не журись! Показавъ я тобѣ ихъ на тоє, щобъ ты, довѣдашись о нихъ, скористала зъ того. Тутъ будешь мати бажану нагоду, зробити для нихъ якусь полекшу, бо они не зележать во̂дъ султана, лише во̂дъ твого пана Абдуля…
— Єсли такъ, то я зможу упросити свого пашу, щобъ во̂нъ освободивъ ихъ?! — крикнула урадована Маруся.
— Нѣ, свого пана не проси о тоє, бо сего во̂нъ нѣколи не зробить и неуслухає тебе теперь, коли ты ему вже цѣлкомъ по̂ддалась…
— Шкода! — промовила посумнѣвши Маруся.
— Нѣчого, въ иншій способъ можна зробити нещаснымъ добро!
И дальше дѣдъ ставъ шептати щось Марусѣ до уха. Довго оповѣдавъ про щось, а Маруся слухала, веселѣйшала и усмѣхалась.
Вернувши того дня во̂дъ Дениса, до̂знала Маруся єще однои несподѣванои пригоды.
