старезного береста при камянно̂мъ столѣ и на камянныхъ лавкахъ.
— Я не надѣявъ ся — ставъ богомолецъ сповѣдатись — побачити вже коли той нашийникъ… Нимъ погубивъ я молоду гарну пару въ передодень ихъ вѣнчаня. Она була попо̂вна Богуславска, а во̂нъ сотникъ Чигириньскій, Проко̂пъ Завзятый… Тому буде вже двайцять ко̂лька роко̂въ або й бо̂ль ше. Яко щирый товаришь Прокопа бувъ я запрошеный на вѣнчане єго за боярина…
— Такъ вы може колишній Свищь? — крикнувъ, перебиваючи єго, чернець.
— Такъ, я бувшій Свищь! Мене такъ на Запорожи назвали.
— То здоровъ будь, товаришу! — схопивъ ся чернець. — Я той самъ Проко̂пъ! …
— Господи! — ледви вымовивъ богомолець и зайшовъ ся плачемъ.
Довшу хвилю панувала мовчанка.
— Не кличь мене товаришемъ, — промовивъ дальше богомолець — бо я тво̂й лютый ворогъ! Черезъ мене по̂йшовъ тво̂й вѣкъ, вѣкъ Марусѣ и отця Захарія марно у тяжкихъ мукахъ… Перше послухай моєи сповѣди, а тогды побачишь, чи станешь называти мене товаришемъ…
— Дай споко̂й… лиши, що минуло… успокойся!
— Слухай, добре слухай, бо я зачинаю спо-
